Глава 12

Глава 12

У домі було чути лише приглушене хропіння, і це мовчання тиснуло сильніше за будь-який крик.

Не озираючись, рушила вулицею до будинку старости — туди, де жили командири і куди кожного дня одна зі знахарок.

— Дріа, зачекай! — крикнула я, заставши жінку, що виходила з хати. Вона була з материка, але давно живе на Фалгарі.

— Візьми мене з собою, будь ласка, — я схопила її за руку. — Мені потрібно побачити його… хоч на мить. Впевнитись, що він живий.

Дріа глянула на мене здивовано — страх з’явився в її очах. Я бачила, як вона міркує, чи варто пхатися в життя воїнів, чи ризикувати через мене.

— Я не можу… — прошепотіла вона.

— Будь ласка, — повторила я тихо. — Я готова робити що завгодно. Хай хоч допоможу помити його чи піднести воду.

Вона довго дивилася на мене, ніби зважувала. Потім кивнула.

— Гаразд, давай спробуємо.

У залі двоє воїнів сиділи, уважно дивлячись на нас, але пильності не втратили — тяжкість війни вчить бути пильним завжди.

— Їй не можна, — пробурмотів один із воїнів.

— Вона моя помічниця, — твердо відповіла Дріа. — Вона допоможе мені помити рану. Хочете, щоб він загинув від зараження? — останні слова прозвучали як укол у мовчання.

Воїни обмінялися поглядами. Рішучість у голосі жінки змусила їх відступити вбік. Один з них кинув недовірливий погляд, але мовчки відійшов.

— Занесете воду, коли принесуть, — додала Дріа, впевнено відчинивши двері й зробивши крок у середину кімнати.

Перш ніж зайти, я завагалася — але погляд воїнів не залишив мені вибору. Увійшла в кімнату, і Дріа розвела штори. Я мимоволі скрикнула й затулила рот долонею.

З плеча Рагнара стирчав уламок списа, дерев’яне древко було обрізане просто біля залізного накінечника. Він лежав блідий, майже синюшний, груди піднімалися уривчасто.

— Він… він… — слова в мене застрягли в горлі.

— Він живий, але втратив багато крові, — відповіла Дріа, голос її тремтів, але вона не показувала розпачу. — І ще ми поїмо його зіллям, щоб придушити зараження.

— Чому спис в тілі?

— Якщо ми витягнемо метал, — відповіла знахарка тихо і з гіркою усталеністю в голосі, — він миттєво помре. Тут потрібна вельва — Матір Крові. Вона може зупинити кров і вберегти життя.

У мене підгоріло в горлі вельва? Я знала легенди, але не вірила, що вони справжні.

— На Фалгарі таких немає, — прошепотіла я перелякано.

— Є одна біля Лунсдсфьора, — мовила Дріа. — Та вона не поїде сюди. Потрібно везти його до неї. Командири ж бо бояться, це син радника короля — відповідальність велика, і ніхто не хоче на себе брати ризик.

— Він… син радника? — Мені стало не по собі від здивування та ледь прихованого страху. — Ти серйозно? — я дивилася на Дрію не вірячи своїм вухам.

Двері відчинили й один із воїнів заніс невеликий казан, що парував. За ним принесли й відра з холодною водою.

— Досить балачок, починаймо.

Ми розвели воду в мисці й почали ретельно омивати пораненого, дуже обережно, щоб не торкнутися самої рани. Дріа акуратно розв’язала забруднені перев’язки, краї рани були сині.

— Це погано, — прошепотіла вона. — Шкіра відмирає. Терміново треба діяти, або ми його втратимо.

— А чи переживе він дорогу? — прошепотіла я, розглядаючи почервоніння й сині лінії, що відходили від місця, куди влучив спис.

— Переживе, — відповіла Дріа, не відводячи очей від роботи. — Якщо тримати його у сні й не давати йому втрачати кров. До Лунсдсфьора… це чотири дні. Ми мусимо ризикнути.

— І як переконати інших командирів? — запитала я, й у голосі був відчай. Я не мала ні досвіду, ні авторитету.

— Я вже вичерпала всі вмовляння, — сказала Дріа. — Але вийде лише тоді, коли ми покажемо, що він може вижити. Лікарське диво тут — не аргумент. Потрібні факти, живий — значить шанс є.

Вона вилила настій на тканину, обережно поклала свіжу пов’язку на рану. Теплий пар піднімався, пахнув травами й металом.

Коли ми закінчили, я опустилася на коліна біля його обличчя. У грудях все стискалося, думки бігли навздогін одна одній, але лиш одне було ясним. Я не могла дозволити, щоб він помер, не знаючи, що я тут. Я нахилилася і торкнулася його губ — сухих, холодних. Поцілувала ніжно, ледь чутно.

— Не смій мене полишати, — прошепотіла я, і ці слова звучали не як благання до світу, а як наказ самому життю. Може, він не чув. Може, чув.

Блукаючи селом, я бачила здебільшого чужі обличчя — місцевих залишилося так мало. За ці дні я дізналася, що багато наших чоловіків загинули в бою, а частина дітей переховувалася в лісі й вижила тільки тому, що хтось вивів їх вчасно. Кожна пчута історія підсилювала в мені рішучість, якщо є шанс — його треба використати.

Я наполегливо розпитувала Дрію про рану Рагнара й про ту вельву — Мати Крові. Вмовила її, якщо я якось організую транспортування, вона допоможе їз зіллям і пов’язками. Магда, спершу налякана моєю ідеєю викрадення, мало не замкнула мене в коморі, але потім, коли я не відступааю через свою впертість і побачила, як Тара підтримала мене, погодилася дати провізію.

Найскладнішим виявилося переконати воїнів. Їхня відповідальність — життя багатьох, невдале рішення може обернутися катастрофою. На розмову з людьми Рагнара в мене пішло кілька днів підготовки. І ось, коли я нарешті зустрілася з Корвіном, відступати вже не було куди.

— Корвіне, рада тебе бачити, що ти живий, — вимовила я, і він, хоч із розсіченою бровою й рукою на перев’язі, притис мене здоровою рукою до себе в короткому обіймі.

Я відчувала, як пальці тремтять, але говорила впевнено, бо знала: зараз важить кожне слово.

— Я прийшла не просто так. — Мій голос не тремтів, але всередині все калатало. — Рагнар не виживе без втручання Вельви. Інші капітани не візьмуть на себе ризик — бояться відповідальності, якщо він помре в дорозі.

Корвін похмурішав. Він уважно слухав, очі звужилися.