Глава 11

Глава 11

Вже серед вогнищ польової кухні, з теплим узваром у руках, я нарешті відчула себе в безпеці. Тепло напою розливалося всередині, заспокоюючи втому й напруження. Та думки все одно поверталися до Рагнара.

Його погляд…

Той голодний, пильний погляд, яким він дивився на мене в наметі. Не як командир — як чоловік. У ньому не було грубості, лише щось справжнє, невимовне, наче він просто насолоджувався тим, що бачив.

Невже я йому подобаюся?

Ця думка пронизала мене, наче вогонь. Щоки запалали, і я відчула, як обличчя починає горіти. Добре, що довкола темно і полум’я мерехтить — ніхто не помітить.

Табір поступово стихав. Один за одним стихали голоси, дим від вогнищ піднімався вгору, і лише тріск жаринок нагадував, що день ще остаточно не скінчився. Я сиділа біля вогню, повільно розчісуючи пальцями вологе волосся, даючи йому висохнути.

М’яке потріскування полін, запах диму й трав’яного узвару — усе це здавалося спокоєм після бурі. Та десь глибоко в мені все ще тремтіло щось — дивне, тепле й неспокійне водночас.

Що зі мною? Чому його очі не виходять з голови?

Я видихнула й перевела погляд на вогонь. Жарини танцювали, наче живі істоти, кружляючи у повітрі, — червоні, золоті, палаючі. І мені здавалося, що всередині мене також загорілася така сама жаринка, маленька, але вперта.

Ранок приніс довгоочікуване відчуття спокою, тепла ковдра і м’яка подушка зробили свою справу, і я прокинулася без тяжкості в тілі. Вибравшись з-під накриття, я одразу помітила, що табір опустів. Не було воїнів, які зазвичай метушилися біля вогнищ, чистили зброю або перевіряли обладунки. Лише тиша, тиха і трохи нереальна, огортала все навколо. Жінки носили щось до возів, зайняті своїми турботами.

Магда теж була заклопотаною, перекладала речі у великі торби та кошики, які хлопчаки підхоплювали і відносили до возів.

— Магдо, де всі? — запитала я.

— Вже поїхали, — відповіла вона спокійно, але динамічно, не піднімаючи очей. — Через два дні буде бій. Нам теж час вирушати. Потрібно облаштувати місце для поранених.

Слово «потрібно» відлунювало в голові, і я присіла на мить, намагаючись зібрати сили. Серце стукало від хвилювання.

— А Рагнар? — випалила я, намагаючись приховати тремтіння голосу.

— Він зі своїми поїхав лісом у село, — коротко відповіла Магда, не піднімаючи погляду.

— А Тарін?

— Залишається тут. Досить розсиджуватись, — швидко додала вона, схопивши свою торбину. — Бери торбу та сідай до воза. Ніхто не буде тебе чекати.

Я спостерігала, як Магда вправно стрибає на воза, не зважаючи на форми, і в її рішучості було щось заворожуюче. Її впевнені рухи змусили мене піднятися. Не даючи собі часу на сумніви чи страх, я схопила торбу і побігла за нею.

Лише на вечір ми наздогнали одну з груп воїнів, які готувалися до бою.

— Чому їх так мало? — прошепотіла я, озираючись, намагаючись знайти знайомі обличчя. Серце стискалося, та серед цих людей стільки незнайомців.

— Інші вступлять у бій з інших сторін, — тихо відповіла Магда, злегка доторкнувшись до моєї руки, щоб заспокоїти.

Я кивнула, але в голові крутилися сотні питань. Ще вчора я не могла уявити, що опинюся серед підготовки до битви, і тепер відчуття власної слабкості змішувалося з непроглядним хвилюванням.

Другий день пересування був схожий на перший, ми весь час їхали. Ближче до вечора ніхто не розмовляв, лише коли роздавала вечерю, декілька чоловіків тихо подякували. Жарти та сміх, що супроводжували нас увесь шлях, зникли. Тепер усі були серйозні, насуплені, а тихі перешіптування лякали більше, ніж голосні слова. Нічні дозори постійно змінювалися, щоб ніхто не стомлювався. Спати так близько до ворога було страшно, я увесь час то засинала, то прокидалася, прислухаючись до шелесту дерев і далеких звуків. Ніхто не ставив накриття — усі спали просто неба, закутавшись у плащі та ковдри.

На світанку ми знову рушили в дорогу, але цього разу жінки зупинилися раніше, проводжаючи воїнів поглядом. Щойно вони зникли за деревами, жінки почали збиратися в коло. Я підійшла блище і стала між двома знахарками.

Вогнище посеред кола тихо диміло. Мені здавалося, що світ довкола став зовсім інший — спокійний і водночас наповнений якоюсь силою, яку я раніше не відчувала.

Жінки обережно взялися за руки, утворюючи коло. Я простягла свої, і відразу відчула дивне об’єднання, ніби невидимі нитки спліталися між серцями всіх присутніх. Серце почало битися швидше, дихання стало рівним.

Перша жінка нахилилася до вогню і підклала суху траву. Полум’я підскочило вище, випускаючи в небо тонкий, блакитнуватий дим. Я не розуміла як, але відчула його тепло не лише на шкірі — у грудях теж загорілася тривожна, але приємна іскорка.

Почали співати. Голоси піднімалися над тріском вогню, заповнюючи повітря дивною силою. Я спробувала підхопити рядки:

«О Живо, мати Життя і коріння світу,

Пошли в серця наших чоловіків силу росту, мов зерно весняне…»

Спершу мої слова звучали невпевнено, ніби я торкалася невидимого світу вперше. Але дихання, спів і полум’я зливалися в єдине, і я відчула, що десь далеко, серед вітру і хмар, хтось чує наш голос.

Кожна жінка поклала у вогнище стрічку, і я теж, віддаючи символ своєї любові та турботи. Промовляли:

«Хай живе кров у жилах їхніх, хай подих не спиниться.

Хай пам’ятають, за що стоять, і не зламаються, мов криця в холоді.»

Пророщене зерно, що передала мені одна із жінок, теж пішло до вогнища, і я відчула дивне тепло: життя, яке ми передавали воїнам, було наче живим у наших руках.

Велес, хранителю Пам’яті й духів, не дай забути облич дітей, не дай згаснути імені. Хай клич роду веде їх крізь шум мечів і кров.