Глава 10

Глава 10

Оглядаючи ліс, я шукала знайомі примітки. Нарешті помітила кущі ягід і зрозуміла, де ми. Спуститися до заглиблення під корінням було важко. Тарін був майже непритомний, і останні кроки я тягла його по землі. Мені страшно, що він не витримає, але я не можу його залишити. Не зараз.

Поклавши його так, щоб хоч трохи відчувався комфорт, повернулася до входу. На землі виднівся слід, де я тягнула безпомічного воїна. Відступивши від сховку, зламала гілку і почала замітати сліди. Щоб ніхто інший не помітив сліду… Скільки ще випробувань чекає нас у цьому лісі? Щоб ніхто не звернув увагу, понесла свіжо зламану гілку геть. По дорозі на кущах зібрала ягоди — замість вечері, а якщо Тарін опритомніє, нагодую й його.

Спустившись у сховок, я побачила Рагнара. Серце стиснулося від радості, я не змогла стримати себе і останні кроки подолала бігом, обхопивши його за шию. Ти живий… Ти справді живий… Моє серце стукає так, ніби ось-ось вирветься з грудей.

— Ти живий!

Зваливши його я опинилася верхи на ньому, і він ошелешено дивився. Незграбно злізла і сіла поруч.

— Вибач, я… я просто рада, що ти живий.

— Зі мною все добре, — тихо відповів Рагнар.

Я глибоко вдихнула і відчула неймовірний сморід. Принюхавшись, зрозуміла, що він йде від нього. О ні… бруд, кров і… запах ведмедя?

— Але від тебе… зовсім не добре, — зморщила ніс і оглянула його з ніг до голови. — Кров, бруд і ще… смердить так, ніби ти ночував у шлунку того ведмедя.

— Як він? — Рагнар різко змінив тему, показуючи на Таріна.

— Втратив багато крові, але рана чиста. Якщо боги будуть милостиві, вранці він зможе йти, — тихо сказала я, дивлячись на пораненого. Його обличчя було бліде, але дихання рівне, і це вже давало надію.

— Лягай спати, я почергую, — промовив Рагнар, підводячись.

— Ти стомився більше за мене. Поспи, — відповіла я, намагаючись звучати спокійно. — Я розбуджу тебе вночі.

Я знала, що він не збирається дозволити мені стояти на варті. Тому швидко додала, поки він не встиг заперечити.
— На світанку буде тяжче. І з мене тоді буде мало користі.

Він глянув на мене пильно, і я майже відчула, як у його голові точиться мовчазна боротьба. Зваживши мої слова, Рагнар коротко кивнув.
— Гаразд, — сказав він просто.

Мабуть, втома справді взяла своє, бо я очікувала довгих суперечок. Та він лише ліг поруч із пораненим, накривши його плащем, і вже за кілька хвилин його рівне, глибоке дихання злилося з нічними звуками.

Я залишилася сама, сидячі на камені. Навколо темрява дихала лісом, пахло вогким мохом і прілим листям. Десь у глибині нічного мороку крикнула сова — різко, протяжно, наче попереджаючи когось. Потім долинув виття вовків. Воно котилося лісом, відбивалося луною, стихаючи десь далеко. Я вслухалася, намагаючись зрозуміти, наскільки вони близько. Підійшовши до Рагнара мить стояла, вагаючись, чи будити його. Та голоси віддалялися, і я з полегшенням зітхнула.

Я дивилася на Рагнара. Його обличчя у світлі місяця, що раз у раз визирав з-за хмар, виглядало зовсім інакше — спокійне, навіть трохи по хлопчачому. Без тої суворої маски, яку він носив весь час.

Сидячи на камені, я відчула, як повіки важчають. Голова хилиться вниз, і раптом мене хитнуло — ледь не впала. Тоді я зрозуміла, прийшов час, треба розбудити його зараз, поки ще не провалилася в сон.

Я тихо підійшла, доторкнулася до його плеча.
— Зміни мене, — прошепотіла я, щоб не розбудити пораненого.

Рагнар прокинувся майже одразу. Його очі, затуманені сном, спершу були м’якими, але за мить стали пильними, серйозними. Він повільно підвівся, поправив свій плащ, щоб не вихолоджувати тепло.

— Лягай на моє місце, — сказав він тихо. Його голос був низький, теплий — у ньому не було наказу, лише турбота.

Я лягла туди, де щойно спав він. Земля ще зберігала трохи його тепла. Плащ пахнув димом і ще чимось, самим Рагнаром. Коли я заплющила очі, почула, як він відійшов до мого каменю й зупинився, прислухаючись до лісу.

Прокинувшись, я не побачила Рагнара — певно, пішов за вітром.

Я рушила до струмка, щоб умитися. На стежці зустріла його, він набирав воду в бурдюк.

— Я лиш умюсь і повернусь, — мовила я.

Він лише кивнув і пішов до сховку.

Холодна вода обпекла шкіру, але приємно — прохолода розбудила тіло й розвіяла рештки сну. З кожним ковтком свіжого повітря думки ставали яснішими. Ми ще живі. І мусимо рухатись далі.

Перш ніж продовжити шлях, перевірила пов’язку Таріна. Тканина знову просочилась кров’ю, тож я розмотала її. Рана була чиста, краї рожеві, не почервонілі — дякувати богам, загнивання немає. Та жар у хлопця не спадав. Навпаки — здавалося, він горить зсередини. Якщо не збити температуру, він може не вижити.

Я приготувала нову кашицю з трав і знову відрізала шмат своєї сорочки. Зовсім скоро від неї нічого не лишиться, сумно майнула думка.

Тарін підвожився важко. Було видно що йому боляче, та сцепивши зуби він повторював спробу. Не витримавши Рагнар подав руку й допоміг хлопцю підвестися. Ми рушили.

Хоч Тарін і намагався триматися, було видно — кожен крок дається ціною болю. Я не зводила з нього очей. Його обличчя блідло, губи втрачали колір. Ще трохи — і впаде. Встигли підхопити, коли ноги під ним підломилися.

Ми зробили короткий перепочинок, потім ще один. Повільно, але просувалися вперед. Та після полудня він уже не отямився. Шкіра горіла, наче в ньому горів вогонь самого Сварожича.

— Ми не дотягнемо, — пробурмотіла я, торкаючись його чола.

Знайшовши під густою ялиною зручне місце, ми з Рагнаром вирізали дві довгі гілки й перев’язали їх смужками, вирваними з подолу моєї спідниці. Тепер вона ледве сягала колін, але байдуже. На імпровізовані ноші ми поклали Таріна й потягли по землі.

Рухалися повільно. Надія згасала разом із сонцем.

— Ти підеш уперед, — голос Рагнара не терпів заперечень. — Приведи підмогу. Ми не встигнемо самі.