Глава 9

Глава 9

Щойно ми закінчили роздавати їжу, Тара покликала мене — час було попрощатися з дітьми. Вона взяла на себе всю турботу про них, і в тому було певне полегшення, хоч серце й стискалося.

Лір сидів похмурий, не захотів навіть підійти ближче. Коли я наблизилася, він щось нерозбірливо буркнув собі під ніс. Я не стала перепитувати — і так було ясно, що хлопчик образився. Натомість Бріта й Трой кинулися до мене й почали обіймати, поцілували в щоки.

— Обіцяйте поводитися чемно, — прошепотіла я, стискаючи їх у обіймах.

— Обіцяємо, — в один голос кивнули вони.

Віз рушив поволі, під скрип коліс, у супроводі двох воїнів. Вони мали повернутися, щойно діти будуть у безпеці — передані на руки родичам одного з воїнів. Я стояла й дивилася, поки обриси воза не зникли серед дерев, ніби відривала від себе шмат власного серця.

— Ти готова? — Тарін підійшов, посміхаючись так широко, що аж щелепа світилася. Добре хоч, що цього разу він не розпускав руки.

— Готова, — кивнула я. — Магда дала солонини в дорогу.

— А я приніс бурдюк для води. — Він простягнув мені мішок із темної шкіри. — Набери в бочці, стане в пригоді.

Я вмочила бурдюк у холодну воду, коли біля виїзду з табору з’явився Рагнар, ведучи двох коней. Він ішов упевнено, легко, й у його постаті відчувалася сила, яку важко було не помітити.

— Це твій кінь, — мовив він і підвів до мене білого жеребця. — Він сумирний і слухняний. — Чоловік передав мені повід, і кінь одразу нахилив голову до моїх рук, ніби чекаючи ласощів. — Він любить яблука. Тримай. Пригости його — і він буде тобі вірним.

Я взяла з його долоні червоне яблуко, й кінь швидко перекусив його, клацнувши зубами.

— Таріне, тебе чекати ніхто не буде. Де твій кінь? — кинув Рагнар через плече.

Хлопець миттю зірвався з місця і побіг до коней, навіть не озирнувшись.

— Ти їздила верхи? — запитав Рагнар, уважно вдивляючись у мене.

— Так, не часто, але їздила, — відповіла я, намагаючись не видати хвилювання.

— От і добре. — Він міцно тримав коня, поки я сідала в сідло. — Тільки не смикай різко повіддя. Він цього не любить.

— Ти ж казав, що він слухняний, — невпевнено усміхнулася я.

— Слухняний, але не терпить, коли над ним знущаються, — відповів він і легко, ніби то була дрібниця, сам скочив у сідло.

У цю мить він виглядав справжнім воїном — рівна спина, спокійний, але гострий погляд, і в усьому його вигляді відчувалася сила. Я мимохіть замилувалася, аж щоки спалахнули вогнем. Лише коли помітила, що до нас уже приєдналися інші воїни, я поспіхом відвела погляд і втупилася в власні руки, намагаючись зібрати думки до купи.

Їхати верхи самій було значно легше. Ніхто не дихав мені у потилицю, не торкався необережними рухами стегон чи волосся. Я відчувала себе вільніше, навіть спокійніше. Кінь ішов рівним кроком, і я дозволяла собі милуватися дорогою. Ліс поступово вдягався в осінні шати, листяні дерева золотилися, подекуди горіли червоним, а вітер зривав перші сухі листки й розносив їх довкола.

— Приїхали, — голос Таріна розрізав тишу, змусивши мене стрепенутися. Я одразу зупинила коня.

Чоловіки сплигнули на землю й почали розминатися після дороги. Рагнар пішов до мене, але Тарін випередив його — обігнув і простягнув руки, щоб допомогти злізти з коня. Я вагалася мить, та все ж скористалася його допомогою, опустила ноги на землю й потяглася, розминаючи затерпле тіло.

— Астрід, як далеко ви бачили дикунів? — запитав Рагнар, спинившись поруч. Його голос був серйозний, а погляд пронизливий.

— Останні два дні ми нікого не зустрічали, — відповіла я, пригадуючи. — Але йшли дуже обережно, прислухаючись до кожного шороху.

— Чи зможемо ми проїхати верхи цим шляхом? — він не зводив з мене очей, немов намагаючись упіймати найменший відтінок вагання.

— Я… не впевнена, що зможу зорієнтуватися верхи, — зізналася тихо, майже пробубніла.

— Гаразд. Тоді підемо пішки, — відрізав він.

Рагнар швидко роздав накази.

— Ви двоє залишаєтесь з кіньми. Тарін, Ронан, Фін — йдете зі мною та Астрід.

Підійшовши до свого коня, він стягнув із сідла наплічний мішок і закинув його на плече. В його рухах не було ані краплі вагання — тільки впевненість.

— Ходімо, — кинув він коротко. — Нам потрібно подолати якомога більшу відстань до заходу сонця.

Він рушив першим, а я швидко стягнувши з сідла торбинку, яку мені дала Магда. Наздогнала його і стала йти поряд. Інколи доводилося пришвидшувати крок майже до бігу, але я вперто трималася на одному рівні з ним. Мені здавалося важливим не відставати — немовби відстань між нами могла б стати не лише фізичною, а й іншою, невидимою. Чомусь мені хотілося бути поруч саме з ним, якщо прийде небезпека.

Коли ми дісталися густого підліску, я на мить розгубилася. Пробіглася поглядом по темному зеленому морю гілок і раптом упізнала дерево з розлогим стовбуром — саме під ним ми відпочивали з дітьми.

— Нам туди, — вказала я.

— Ти впевнена? — Рагнар нахилив голову, вдивляючись у моє обличчя. Його погляд змусив моє серце прискорити біг, але я зібралася з думками.

— Так. Далі буде накриття з гілок, яке ми робили, щоб сховатися вночі.

Я рушила першою, намагаючись рухатися тихо, прислухаючись до кожного шереху. Усередині наростала дивна напруга — ніби ліс теж стежив за кожним нашим кроком. Дорослим іти було легше, ніж дітям, і шлях, який з малечею ми долали майже два дні, тепер скоротився до половини. І все ж таки з кожним кроком у грудях важчало. Мене гризли сумніви, чи знайду шлях у потрібне місце, чи не підведу?

До темряви ми майже дісталися місця, де ми заночували другої ночі.

— Цієї ночі далі не йдемо, — мовив Рагнар. — Відпочинемо й перед світанком рушимо знову.

Чоловіки розклали невеличкий вогонь, дістали їжу й поділилися між собою. Я дивилася, як їхні руки дістають сухий хліб, шматки м’яса — і раптом знову згадала дітей. Як вони з жадібністю хапали навіть найдрібніший шматок, як блищали їхні очі від радості. Серце стиснулося — а якщо ми більше ніколи не зустрінемося?