Глава 8

Глава 8

Вечірнє небо поволі тьмяніло й останні промені сонця витягувалися по обрію тонкими червоними нитками, а над лісом розкинувся холодний синюватий серпанок. Коли ми нарешті в’їхали  до табору, темрява вже обвила його.

Табір жив — не просто скупчення наметів, а цілий організм. Повсюди було чути тріскотіння вогнищ, стукіт коваля, шурхіт плащів, іноді приглушений регіт або глухий шепіт. Вогнища світилися серед наметів, кидаючи рвані плями світла на обличчя людей. Дим поволі піднімався вгору, приносивши запах сала й обсмаженого м’яса.

Ми в’їхали повільно. Як тільки наші фігури з’явилися між тіней, усі навколо наче завмерли. Погляди ковзали по нас із настороженістю й недовірою — ті погляди, що звикли читати кожен рух, вирішувати, хто свій, а хто чужий. Спустившись з коня, я стояла посеред цього мовчазного суду.

Волога земля відразу промочила мої порвані черевички. І не приємний холод пройшовся тілом. Повернувши голову побачила як діти притулилися одне до одного, їхні маленькі плечі тремтіли від холоду й страху. Лір, хоч і намагався бути дорослим все ж був дитиною. Він обережно притискав їх до себе, проводив долонею по спині, ніби намагаючись передати частинку свого тепла. Я дивилася на них і відчувала, як всередині мене щось напружується.

Раптом ніч розірвав крик — різкий, владний, як удар меча об щит. Із темряви вийшов він: високий, як скеля воїн. Вогонь на його обличчі робив його схожим на людину з легенди, що розповідала стара Хельга. Широкі плечі, м’язисті руки, темне волосся, що спадало на лоб, і суворе обличчя, наче висічене з каменю. Очі палали гнівом.

— Таріне!

Тарін виступив уперед, не роблячи кроку назад. Його обличчя було спокійне, але я бачила, як в ньому зібралася напруга. Його брови зійшлися в сувору лінію, а губи стиснулися.

— І тобі теплої ночі, Рагнаре, — відповів Тарін, не змінюючи тону. — Ми зустріли їх, — він кивнув у мій бік, де я стояла з дітьми. — Тому збавили темп.

Рагнар випромінював обурення.

— Знову діяв на власний розсуд! Хто дозволив тобі брати на себе відповідальність? Це могла бути пастка!

Слова пролунали, мов холодний дощ. Вони різко врізалися в мене і я відчула, як серце стислося. В грудях піднялася хвиля гніву, що рвалася назовні.

Діти, приголомшені голосами, пригорнулися ще ближче до Ліра, я обіймала їх. Глянувши вниз побачила в їхніх очах сльози, ще мить і вони розплачуться.

Я ступила вперед, не даючи собі часу на сумні.

— Досить! — мій голос затремтів, та слова прозвучали твердо, наче вибиті з каменю. — Ці діти втратили все. Ви лякаєте їх.

Повітря, насичене димом і запахом смаженого м’яса, наче завмерло. На мить у таборі запанувала тиша, така глибока, що навіть тріскотіння дров у вогнищі здалося занадто гучним.

Рагнар зупинився. Його темний погляд ковзнув по мені, і я відчула подих застряв, десь в горлі. Його очі горіли, але в тому вогні вже не було сліпої люті.

Лише роздуми.

Він глибоко вдихнув, і цей звук почувся мені гучнішим за крик. Потім різко відступив убік. Його рука піднялася у жесті — не зовсім поступка, але знак, що суперечка завершена.

— Гаразд, — сказав він, і в словах його бриніло залізо. — Але відповідальність на тобі, Таріне.

І, не озираючись, він розчинився в сутінках табору. Його постать, ще хвилину тому така незламна, залишила по собі відчуття тягаря — ніби невимовлений вирок висів у повітрі.

Тиша, яка запанувала після його відходу, здавалася майже відчутною на дотик. Серце трохи сповільнило шалений біг, а плечі вперше за день змогли розслабитися. Присівши на впочіпки перед дітьми я пригорнула всіх трьох. Бріта тихенько захникала, а Трой шмигнув носом, але втримав сльози.

Жінки, що стояли осторонь, обмінялися короткими поглядами, а тоді миттєво рушили до нас. Їхні руки — теплі, сильні, натруджені роками — обережно підхопили мене й дітей. Вони вели нас до великого вогнища, від якого йшов густий запах гарячої страви та диму.

— У нас ще трохи їжі залишилося з вечері, — лагідно промовила одна з жінок, нахиляючись, щоб погладити дітей по головах. У її русі було стільки турботи, що мені стало важко стримати сльози.

Нам подали гарячий суп із шматками хліба. Проста страва, зварена на вогнищі, але після кількох днів у холодному й голодному лісі вона видалася мені королівським частуванням. Я відчула, як перша ложка ковзнула всередину, і теплий потік наче розлився по всьому тілу, відновлюючи сили, які я вже майже втратила. Діти їли жадібно, притискаючи миски до грудей, наче боялися, що їжа щезне, якщо відвести погляд. Ми смакували кожен ковток, і навіть хрустка скоринка хліба була найкращим смаком у світі.

— Завтра вже можна буде поїсти м’яса, — сказала жінка, дивлячись на нас доброзичливо.

— А скільки ви блукали лісом?

— Чотири дні, — відповіла я тихо, й серце стислося, бо разом із словами знову повернулися спогади: темрява, хрускіт гілок під ногами, крики у віддаленні, від яких стигла кров.

— Бідні дітки… — зітхнула вона. — Мене звати Магда, а це Тора. З іншими познайомишся завтра.

Стара жінка забрала наші миски й поставила перед нами глиняні кухлі.

— А тепер випийте це.

Я обережно принюхалася: аромат меду, теплий і заспокійливий. Медовуха.

— Свіжа, сьогодні зварила.

Перший ковток зігрів мене зсередини так, ніби в грудях розгорілося маленьке вогнище. Втома і холод останніх днів почали танути, розчиняючись у м’якому теплі. Діти зробили кілька ковтків і відразу притихли, очі їхні важчали.

— Ходімо, покажу, де ви будете спати, — промовила Тора, підхопивши Троя, що вже дрімав сидячи. Я обережно взяла Бріту на руки. Її маленьке тільце тремтіло від втоми, голова схилилася мені на плече, а подих був тихий і рівний, як шелест трави.

Нас провели до великої постелі, застеленої грубими вовняними тканинами. Дітей уклали разом, накривши теплими плащами, що пахли димом і шерстю. Вони заснули майже відразу, наче відчули, що тут можна безпечно. Лір, згорнувшись клубочком, притиснувся до теплої тканини й уже за хвилину спокійно сопів уві сні.