Глава 7

Глава 7

Я сиділа, притискаючи до грудей Бріту, і дивилася на стомлені, виснажені обличчя дітей. Їхні щоки були забруднені землею й слізьми. Вони довіряли мені, хоч самі ледве трималися на ногах. І в цю мить я зрозуміла: мусила стати для них сильнішою, ніж коли-небудь. Якщо я зламаюся — зламається й надія.

Перед очима спливали слова мами: «Йди на схід сонця, там буде місто ярла. Там знайдеш захист». Я повторювала їх подумки, наче молитву, наче закляття, що мало втримати нас при житті. Десь усередині я ще відчувала тепло її рук, що колись гладила мене по голові й вселяла віру, що світ не може бути повністю жорстоким. Тепер ці слова стали моїм єдиним дороговказом.

Я згадувала і діда Оттара. Як він розповідав про воїнів короля. Він чув про них від дикунів, які, п’яні від випитого, обговорювали майбутній бій. Якщо десь є воїни короля, може, нам вдасться дістатися до них і вижити.

Я прислухалася до лісу — він знову ожив. Чулися тихі посвисти сови, далекий хрускіт гілки, шелест вітру у верховітті. І водночас у кожному звуці було щось напружене, ніби самі дерева насторожено слухали разом із нами, бережучи нашу таємницю. Наче ліс став свідком нашого страху й нашої втечі.

Ніч тягнулася повільно, кожна хвилина видавалася довшою за цілу годину. Серце билося важко й повільно, немов у ньому оселилася кам’яна гиря. Я не знала, чи настане для нас ранок.

Лір прокинувся десь за північ, коли я вже почала хилитися у сон. Його очі, великі й серйозні, дивилися на мене так, ніби він раптом подорослішав на кілька років. Обережно вибравшись з обіймів Бріти, він кивнув мені, немов хотів сказати: «Я теж можу бути сильним», і тихо вийшов із печери. Я слухала, як стихають його кроки, і серце мало не вискочило з грудей від тривоги. Я трималася з останніх сил, поки він не повернувся — живий, неушкоджений, із тінню гілля в волоссі. Тільки тоді я дозволила собі розслабитися й упасти у короткий, важкий сон.

Сонце сходило повільно, розфарбовуючи край неба рожево-золотими смугами, немов намагаючись зняти з нас тягар ночі. Коли перші промені проникли до печери, я обережно підвелася, боячись розбудити дітей. Вони ще спали, згорнувшись клубочками й притулившись одне до одного, наче маленькі пташенята. Їхнє рівне дихання дарувало крихке відчуття спокою, та я знала — воно може розсипатися будь-якої миті.

Лір сидів біля входу, втомлений, але насторожений. У його очах світилася дорослість, що не личила дитині, й від того в мене стискалося серце. Наші погляди зустрілися — мовчання між нами сказало більше, ніж будь-які слова: ми вижили цю ніч.

— Час рушати, — прошепотіла я, і він лише кивнув.

Я вийшла першою, вдихаючи свіже, прохолодне повітря. Ліс навколо вже був іншим — живим, сонячним, хоч у його глибині все ще відчувалася тінь небезпеки. Я вдивлялася в хащі, прислухалася до кожного шурхоту. Мені здавалося, що дерева говорять між собою, оберігаючи нас, але й застерігаючи: не розслабляйтеся, небезпека ще поруч.

Коли переконалася, що поблизу тихо, я підняла руку й покликала:

— Ходіть сюди.

Лір вийшов із Брітою на руках, Трой ішов позаду, тримаючись за його сорочку. Ми рушили далі, і з кожним кроком віддалялися від села, від того жаху, що там лишився. Ліс ставав густішим, стежки заплутанішими, і я ловила себе на думці, що, можливо, самі боги ведуть нас у глибину, приховуючи від чужих очей.

До сутінків ми зупинилися. Між дерев Лір змайстрував невеликий шалаш із гілля та лапника. Він вийшов кривуватий, але надійний, і діти зраділи хоч якійсь подобі дому. Та радість швидко змінилася голодом: тоненькі голоси стали просити їсти. Я відчула, як серце стискається — у вузлику, який прихопив дід Отар, залишилося лише кілька сухих шматків хліба. Цього було надто мало.

— Зачекайте, — сказала я, гладячи дітей по головах. — Я скоро повернуся.

І рушила в хащі. Ліс дихав ягодами: між кущами блищали червоні й чорні краплини плодів. Я нахилялася, збирала їх обережно, намагаючись не роздавити жодну. Кожна ягода була для нас скарбом, краплиною життя. І в той час у пам’яті спливли мамині слова: «Йди на схід сонця, там буде місто ярла». Вони ставали моєю молитвою.

Назбиравши ягід у великий лист лопуха, я повернулася до нашого крихітного сховку. Діти зустріли мене голодними поглядами, і серце болісно здригнулося — ягід було зовсім мало. Я віддала їм усе до останньої, а сама лише втамувала спрагу водою з річки, яка текла неподалік. Вони жадібно жували, червоний сік стікав по їхніх губах і долоньках, та в очах з’явився вогник полегшення.

Коли сонце схилилося за верхівки дерев, ми вклалися разом у нашому хиткому шалаші. Я пригорнула дітей ближче, Лір ліг поруч, і ми зігрівали одне одного власним теплом. Я відчувала їхні маленькі тіла біля себе й повторювала подумки: «Я мушу витримати. Мушу бути сильною для них. Інакше — даремною буде жертва діда Оттара».

Ліс шумів навколо, шепотів нічними голосами, та втома врешті перемогла навіть страх. Сон огорнув мене, немов тепла ковдра.

На світанку ми рушили знову. Шлях здавався безкінечним: стежки губилися, хащі перепліталися, часом ми довго петляли, повертаючись майже туди, звідки почали. Та ми йшли, бо іншого виходу не було. Кожен крок луною віддавався в ногах, у спині, в голові, але зупинка означала б кінець.

Надвечір знайшли невеличку печеру. Вона була тісною й сирою, та для нас це стало благословенням. Лір зібрав трохи гілок, щоб укласти дітей, і ми знову чергували по черзі, прислухаючись до темряви. Здавалося, що ніч ніколи не закінчиться.

Та ми вистояли ще раз.

Зі сходом сонця вирушили далі. Ліс поступово рідшав, крізь верхівки часом пробивалося сонце, даруючи нам тепло й сили. Ми йшли, наче уві сні: ноги запліталися, серце билося в скронях, але крок за кроком ми наближалися — хоч куди, але вперед.

І вже надвечір, коли тіні почали видовжуватися, ми натрапили на натоптану дорогу. Вона лежала перед нами, мов знак — ми не самі у цьому дикому світі.