Глава 6

Глава 6

Сонце вже пішло спускатисся, коли ми знову рушили в путь. Втома тягнула ноги вниз, мов важке каміння, а діти тихо скиглили, просячи то води, то ще трохи перепочинку. Кожен їхній звук відбивався в мені тугою — я нічого не могла їм дати, окрім власних рук і обіймів. У голові крутилася тільки одна мрія: лягти на землю, заплющити очі й бодай на мить забути про втечу.

Та коли почало сутеніти й дід Отар шукав місце для ночівлі, — тиша лісу раптом розірвалася. Десь унизу, між деревами, долинули чоловічі голоси. Спершу то було ледве чутне гудіння, мов відлуння зі скель, але швидко переросло в гучну балачку. Ми всі насторожилися.

— Ховайтеся, — шепнув старий так уривчасто, що від його тону холод пробіг по спині.

Ми заметушилися. Лея кинулися до дерев вище, я ж схопила Бріту й Троя й з Ліром забилася в густі кущі, що ще не скинули листя. Ми сиділи високо, над стежкою, сподіваючись, що в темряві нас не помітять. Ліка ж сховалася трохи нижче — між двома розлогими кленами. З моєї схованки її було добре видно.

Голоси наближалися. Вони були грубі, хриплі, розтягували слова, наче смакували їх. У кожному тембрі звучала брутальність, жорстка, як тріснуте дерево.

— Сторк обіцяв мені ту руду, — хрипів один, низько, наче бурчав. — Казав, що вона вправна, наче кішка.

— А мене чекає моя Тіана, — розтягнув інший, його голос був писклявий, але липкий, від нього мороз ішов по шкірі. — Вона така солодка…

— Шкода, що ті молоді кудись запропастилися, — озвався третій, гортанний, наче гавкіт.

— Я не встиг їх спробувати, — буркнув ще хтось.

І тут розкотистий сміх, хрипкий і задушливий.

— А мені вдалося, — вихвалявся один. — Це я зловив ту темноволосу.

Слухати їх було нестерпно. Від кожного слова по моєму тілу бігли мурахи. Я бачила Ліку: вона сиділа обхопиши плечі руками, і вся тремтіла. Її очі блищали слізьми, а вуста тряслися, немов вона от-от закричить. Коли схлипи все ж вирвалися з її грудей, звук був такий тонкий і беззахисний, що він, здавалося, розрізав тишу лісу.

— Тихо! — різко гаркнув один із дикунів. — Тут хтось є.

Ліка злякано здригнулася, її очі розширилися від жаху, мов у спійманого птаха. І раптом вона звелася на ноги й кинулася бігти, не розбираючи дороги, лише б геть від цього жаху.

— Там! — крикнув один.

Свист стріл розітнув вечірній ліс, наче холодні ножі. Я швидким рухом притисла голову Бріти до себе, не дозволяючи їй побачити, як деревина вдарила Ліку в спину. Вона скрикнула й упала, розкинувши руки.

— О, це та темноволоса, — гугняво протягнув один.

— Наступного разу дивись, у кого стріляєш, — огризнувся інший. — Убив таку гарну іграшку…

Я стиснула зуби, щоб не скрикнути. Серце билося так голосно, що, здавалося, його почують.

— Давайте оглянемо, — пролунало знизу. — Вона ж не могла бути тут сама.

У ту мить я побачила діда Оттара. Його обличчя було кам’яним, але очі — повні відчаю й болю, наче він уже знав, що робити. Він простягнув мені свою торбинку, беззвучно торкнувся губами чола Бріти й Троя, злегка здавив плече Ліра. І обережними кроками почав відходити вбік, далі в глибину.

Моє серце обірвалося: ні… дід, що ти задумав?

Він ішов повільно, а тоді раптово прискорився, зламав кілька гілок і з шумом пробіг поміж дерев.

— Туди! Там хтось є! — загорлали внизу.

— Живим! Не стріляти! — закричав чийсь владний голос.

Я сиділа, стискаючи дітей, і сльози обпалювали мені очі. Відчай стискав горло. Дід Отар віддав нам останнє — свій шанс вижити.

Я притискала Бріту до грудей, Лір тримав Троя за руку, не даючи йому вириватися. Ніхто не зронив ані звуку — наче діти розуміли від цього залежить наше життя. Серце калатало в горлі, немов хоче вирватися назовні, вуха ловили кожен шерех: тріск гілки, подих вітру, шурхіт одягу. Кожен звук здавався пасткою.

Я думала про батьків, про чорні стовпи на площі, про стогін і вогонь. У грудях стискався гострий камінь болю й провини. Та відкинула ці думки — зараз не час для сліз. Треба слухати ліс, вдивлятися в темряву, чекати: чи наблизяться голоси, чи підуть геть. Кожна мить була водночас вироком і шансом.

Ми лежали притиснуті до землі, до власного страху. Крики дикунів і тупіт їхніх ніг ще довго били в вуха, немов барабани в порожній печері. Я боялася, що цей гул мого серця от-от зрадить мене.

Бріта тихо схлипувала, Лір обіймав Троя так міцно, що той майже задихався. Я бачила очі Ліра — широко розкриті, повні жаху й водночас рішучості, як у дорослого, що вперше пізнав справжній страх.

А я… я не могла відвести погляду від темряви між деревами, де зник дід Отар. Його постать розчинилася в хащах, і разом із нею зникла наша опора. Він віддав нам себе, відволік їх, кинувши життя на жертовник. Чи побачимо ми його ще? Чи витримає старе тіло таку гонитву?

Ні… він мусить повернутися. Мусить… — шепотіла я в думках, стискаючи Бріту, яка вже заснула, схлипуючи уві сні.

Ліс знову ожив — несміливо, ніби й сам боявся. Озвалася пташка, пробіг заєць, але кожен звук здавався мені чужим, неприродним, ніби самі дерева слухали разом із нами. Та переслідувачів не було.

— Що тепер? — пошепки спитав Лір. У його голосі було стільки дитячої беззахисності, що серце моє защеміло.

Я не знала, куди йти без діда Отара. Він знав стежки, вмів обдурити ворога. Ми ж були наче сліпі в цих хащах. Та мовчати далі було небезпечно: сидіти — означало смерть.

— Ідемо далі, — відповіла я тихо, але твердо. — Бо маємо вижити. Інакше все, що зробив дід Отар, буде марно.

Слова дали мені сили. Хоч руки тремтіли, я змусила себе слухати ліс, відчувати його подихи, ніби він сам підказував шлях.

Ми рушили, майже не розбираючи дороги. Гілки били по обличчю, дряпали руки, але я не відчувала болю. Єдине, що пекло, — відчай. І десь у метушні ми втратили Лею. Я озиралася раз по раз, шукаючи її бліде обличчя між деревами, та ліс проковтнув її постать. Серце стискалося, мов між жорнами, та я не могла зупинитися. Крик чи посвист міг пролунати будь-якої миті.