Глава 5

Глава 5

Після того як дід Отар гаркнув на Ліку, дівчата забилися в куточок і не подавали жодного звуку. Вони тремтіли від страху, немов маленькі пташки, які ще не вміють літати й лише чекають удару хижака. Мені було жаль їх. «Дякуючи мамі, мене оминула така доля». І від цієї думки стало ще гіркіше.

Лір пошепки розповів, що з ними сталося. Вони потрапили до рук дикунів одними з останніх. Їх довго ховали, але хтось проговорився про молодих дівчат у селі. Тоді почалися обшуки, і дівчат знайшли. А мене ні.

— Лір, — я намагалася говорити якнайтихіше й привернула його увагу. Він саме щось наспівував дітям, намагаючись заспокоїти їх. Хлопець швидко показав мені жестом: «Тихо».

Я спостерігала за ним і дивувалася. Лір був дуже вправний з дітьми. Він умів їх заспокоїти, умів відволікти, навіть коли сам ледве тримався від втоми. Мабуть, це не дивно: у його батьків було багато дітей. Він був п’ятим серед десяти. Двоє старших братів покинули наше село у пошуках кращої долі. Але де ж молодші?.. Роздуми повели мене в найгірші здогадки.

— Астрід, — його рука м’яко лягла мені на плече.

— А?

— Ти кликала мене.

— Так, — я вдихнула, наважуючись, — де твої молодші?

Його обличчя одразу посумнішало, немов тінь лягла на нього.

— Не знаю, — тихо відповів він. — Батько загнав мене на дерево, а сам побіг до будинку з сестрою та братом. Я кричав йому, але він навіть не озирнувся. Дід Отар знайшов мене, коли я вже ледве не впав… Руки та ноги геть не слухалися, він ніс мене аж сюди з виноградників.

Я не знала, що сказати. Тільки кивнула, стискаючи пальці так, що нігті впивалися в долоні.

Лір трохи помовчав, а тоді додав.

— До дня твоєї появи тут були тільки я і Трой з Брітою. Ліку та Лею він привів удень, а тебе — вже вночі.

Його слова болісно відлунали в мені. Чомусь я відчула, що стала останньою краплею в цьому тісному погребі, мов останній уламок зруйнованого світу.

— А твої батьки? — тихо запитав Лір.

Я не витримала. Сльози одразу наповнили очі. Горло перехопило, й слова вирвалися пошепки. Лір почав гладити мене по руці.

— Вибач, я не хотів. — злякано прошепотів хлопчик.

— Я… я знайшла їх… Прив’язаними до стовпів.

У темряві схованки знову ожили той жах.

— Вони… вони висіли там, майже як живі. А потім… дід Отар сказав, що вони мертві.

Моє тіло тремтіло, немов я знову була там, у тому місці жаху. Я закрила обличчя руками, але сльози все одно просочувалися крізь пальці.

Лір мовчав. Його долоня лягла мені на плече, тепла й обережна. Не було слів, які могли б зняти біль. Але від його дотику ставало трохи легше — ніби я не одна у цьому світі, що розвалювався на шматки.

Легкий доторк до плеча вирвав мене зі сну, де ми з батьками сміялися, збираючи виноград. Серце ще калатало від того сну, та раптовий біль у грудях — і я ковтнула сльози, що застигли на губах.

— Час виходити, — хрипко промовив дід Отар, пригнувшись до мене. Його голос не терпів заперечень. — Допоможи мені винести дітей, бо з цих… — він кивнув на дві дівчини, що сиділи біля стіни, очі їхні були широко відкриті, а губи тремтіли. — толку не буде.

Я підняла спершу Троя, потім Бріту до виходу з погріба. Дід обережно приймав їх угорі, ніби то були не діти, а крихкі глиняні горщики, що могли розсипатися від найменшого поруху. Потім вибралася сама, а слідом піднявся Лір. Дівчат довелося довго вмовляти та це не давало результату, вони тягнулися назад у темряву, мов до примарної безпеки. Та Отар не збирався няньчитися.
— Якщо хочете здохнути в тій ямі — то й сидіть! — різко кинув він, схопив онуків за руки і вивів із будинку.

— Ліко, ти ж знаєш, що краще йти, — ще раз спробувала я переконати. Але дівчата лиш дивилися на мене знизу, немов приросли до землі.
— Астрід, ходімо. Дід Отар не буде чекати, — Лір уже вкотре повертався в дім за мною.

За вікном сірів світанок: туман висів між стовбурами, дрібна прохолода кусала щоки. Осінній морозник тільки-но простягав свої лапки по землі, вкриваючи траву холодним інеєм. Ми вже відійшли від хатини відьми, коли за спиною почули кроки. Ліка з Леею все ж вирішили наздогнати нас.

Ми рушили стежками, що вели все глибше в ліс: обходили повалені стовбури, переступали через коріння, ступали обережно по розмитих стежках, щоб не втрапити в калюжі. Повітря пахло мокрою землею й гниллю, дихати ставало важче — не лише від утоми, а й від думок, що гнітили мене.

Бріта, ще зовсім мала — їй лише чотири зими, — почала тихенько хлипати. Її маленькі ніжки вже не слухалися, і зрештою я взяла дівчинку на руки. Вона тулилася до мого плеча, гарячим личком зволожуючи сорочку сльозами. Трой мужньо намагався триматися поруч із Ліром, але по його кроках було видно, що сили покидають і його.

Я йшла, міцніше стискаючи Бріту, і в голові пульсувала лише одна думка: як урятувати цих дітей? Я не могла допустити, щоб вони повторили долю тих, хто лишився в Середній Лозі. Картинка знову й знову вставала перед очима — рідні, сусіди, пов’язані й кинуті напризволяще. Чи живий хоч хтось? Якщо мої батьки і справді загинули, хто попрощається з ними?

Я тихенько забурмотіла молиттву до Морани, богині смерті.

—  Морано, велика тінь,

Прийми душу того, хто відійшов,

Проведи його крізь морок і спокій.

Хай знайде він притулок у Навісі,

Де немає болю, тільки спокій.

Даруй йому мир, як ти даруєш спочинок землі,

І прийми мою пам’ять і сум, що лишився.

Моє серце рвалося між провиною й страхом. Я залишила батьків там, у селі. Я залишила тих, хто не встиг утекти. І тепер кожен крок у лісі здавався мені зрадою: ніби я йшла далі від них, глибше в хащі, замість того щоб повернутись і боротися.

Та потім погляд падав на Бріту, що дрімала в мене на руках, і на Троя, який тягнувся за нами з останніх сил. Вони були ще надто малі, щоб нести такий тягар. А Лір, хоч він виглядав старшим, та йому було лише дев’ять зим.