Глава 4

Глава 4

Хатинка відьми була на диво доглянутою: стріха ще трималася купи, а віконні рами виглядали цілими, хоч і потемнілими від часу. Проте жодного світла у вікнах не було — темрява панувала всюди.

Десь у глибині лісу розітнувся крик сови. Я здригнулася й різко відскочила до найближчого дерева, серце вдарилося в груди так, що я мало не скрикнула.

— Це ж сова, ти чого? — дід Отар глянув на мене з подивом, а його зморшкувате обличчя освітив блідий місяць.

— Все добре, — прошепотіла я, намагаючись приховати тремтіння в голосі.

Дід штовхнув двері, що видали низький стогін деревини, і відчинив їх, запрошуючи мене всередину. Я вагалася, але все ж ступила крок.

У хаті було темно, затхле повітря різонуло в ніс запахом сирості й давнього попелу. Тиша тиснула. Жодного руху, жодного шурхоту. Здавалося, будинок покинутий давно. Серце почало калатати ще сильніше: невже це пастка?

Я різко обернулася, готова вискочити назад у ніч, та в ту ж мить дід зачинив двері за собою. Темрява стала ще густішою.

Я обережно відступила кілька кроків назад, рукою намацуючи стіну, хоч вона була гола й холодна. Очі широко розкрилися, дихання збилося.

— Ти чого задкуєш? — запитав він, але я не відповіла, лише дивилася на нього, ніби він міг стати звіром будь-якої миті.

— Ходімо до схованки, — додав Отар і зник у сусідній кімнаті.

Я залишилася стояти, вросла в підлогу. Серце гупало так, що здавалося — ось-ось вискочить із грудей. Долоні стали вологими від страху.

— Ти йдеш? — старий виглянув назад.

— Так, — з труднощами вимовила я, витерла піт із чола й пішла за ним, орієнтуючись лише на тьмяний місячний промінь, що пробивався крізь забите вікно.

І тут сталося щось неможливе: він просто зник у стіні. Наче розчинився в повітрі.

Я застигла, ошелешена. Мене затопила хвиля холоду.

Та в наступну мить він знову виринув із мороку й простягнув мені руку.

— Тут морок, — пояснив спокійно. — Він слабкий, але навіть удень прохід майже непомітний. Без світла ж — зовсім невидимий.

Я вагалася, але нарешті простягнула йому свою тремтливу долоню. Він міцно стиснув її і провів мене крізь стіну. Холод пройшов крізь усе тіло, й на мить я втратила відчуття простору.

За стіною відкрився низький лаз униз, у темряву. Сходинки вели в землю.

— Я туди не полізу, — вирвалося в мене. Голос зрадливо зламався. Спогади ями під підлогою, тих самих довгих днів голоду й темряви, були ще свіжими й пекучими. Я не могла змусити себе знову опинитися в задушливому сховку.

Мені здавалося, що земля під ногами розкриває пащу, готова проковтнути мене вдруге.

Дід постукав по кришці, і знизу почулося легке шурхотіння. Кришка повільно відсунулася, і з темряви вилізла знайома голова.

— Лір! — викрикнула я, не вірячи своїм очам. Серце злетіло в горло від радості та полегшення.

— Астрід. Залазьте швидше! — відгукнувся Лір, зникаючи внизу, на свої дев’ять зим він був дуже серйозним.

Старий Отар миттєво спустився драбиною, і я долаючи страх і втому, почала слідом за ним. Страх трохи стримували мене, та я все ж підняла ноги й обережно ступала вниз. Коли я дісталася, Лір піднявся драбиною й закрив кришку, залишивши нас у затишку під землею.

Внизу було тепло і затишно — ніякої сирості, лише легкий запах свічки та старого дерева. Світло лампадки висвітлювало перелякані обличчя двох дівчат із села. Вони сиділи, обіймаючи коліна, намагаючись виглядати спокійними. Поряд, на маленькому ковдрі, мирно спали онуки діда Отара, ще зовсім маленькі, тихо сопучи.

Я зробила кілька кроків усередину, відчуваючи, як тіло нарешті починає трохи розслаблятися. Очі оббігли схованку: тут, у цій маленькій підземній кімнатці, відчувалася безпека, якої так довго не вистачало.

— Дівчата, нагодуйте Астрід і лягайте спати, — лагідно промовив дід.

Я присіла на край невеликої лавки, відчуваючи, як тремтіння трохи відступає, і серце, хоч і все ще калатало від пережитого, трохи заспокоїлося. Нарешті я була серед живих, серед тих, хто мене чекав.

На світанку дід Отар пішов до села, залишивши нас самих у схованці. Малеча — дівчинка й хлопчик — ридала так, що здавалося, їхні сльози здатні наповнити кімнату, але, коли старий пішов, вони трохи заспокоїлися.

— Ідіть до мене, — промовила я, намагаючись взяти на себе роль старшої. Дітлахи, знайомі ще з часу, коли я приїздила до батькового брата й няньчилася з ними. Зовсім недавно їхній батько загинув в морі і Отар забрав їх до себе. Діти обережно підійшли ближче.

— Хочете, я розкажу вам казку? — запитала я. Два перелякані обличчя закивали. — Підходьте ближче, — я простягнула руки, і діти, ще трохи сором’язливі, обережно вклали свої маленькі рученята в мої. Вони присіли поруч, притулившись до мене.

— Давним-давно, коли світ ще був молодим, дракони жили серед людей, — почала я, відчуваючи, як слова поступово заспокоюють дітей. — Вони були втіленням мудрості та гармонії природи. Люди й дракони існували у мирі, доки людська жадібність не зруйнувала цей зв’язок…

Я розповідала далі, і очі дітей розширювалися від захоплення: про драконів, що впали поранені й отримали допомогу від людей; про дракенів, народжених від союзу людської доброти і драконячої сили; про жадібних королів, які зруйнували світ, і про драконів, що згоріли, спалюючи зло.

— В день розколу загинули жадібні королі і їхні армії. Дракони зникли, але ходять чутки, що десь на острові дракенів у печерах сплять дракони, що чекають на здійснення пророцтва: «Настане день, коли в темні часи, коли королівства падатимуть у руїни, з’явиться нащадок дракенів. Вона — донька тих, хто загинув у полум’ї острова, і лише вона зможе пробудити драконів. Разом вони принесуть світу новий світанок».

Тиша наповнила кімнату, і я побачила, як маленькі очі дітей світилися надією.

— Звідки ти знаєш цю легенду? — запитав Лір, що уважно слухав кожне слово.