Глава 3

Глава 3

Чуючи, як серце рветься з грудей, я кинулась уперед до стовпів — але нога зачепилася за камінь, і я гепнулася об землю. Світ поплив; в очах на мить потемніло. Хтось різко притиснув долоню до моїх вуст — і я злякано здавилася, бо відчувала, ніби щойно той шматок хліба, що я знайшла в одному з будинків, піднявся мені в горло. Голова смикнулася від удару об землю, і тоді — голос, тонкий, але впізнаваний.

— Це я, дід Отар. — старечий голос утримав мене від прірви. — Не кричи.

Він відсмикнув руку від моєї щоки й відступив на кілька кроків. Я намагалася підвестися, але ноги відмовлялися — знову впала на коліна, схопившись за голову. Світ кружляв, думки плуталися; я бачила лиш розмиті силуети — стовпи, полум’я, постаті. Дід сів навпочіпки переді мною, і я нарешті розглядала його обличчя: права брова розсічена, під оком засохла кров, повіка опухла.

— Що з вами сталося? — прошептала я, ледве знаходячи голос.

— Спочатку я не зрозумів, як поводитися… Це був урок, — відповів він сухо, простягнувши руку до свого ока, ніби відганяючи біль. — Куди ти прямувала, дитино?

— Там мої батьки… — в голосі затремтіла надія, я ледве вимовила слово.

Дід озирнувся на площу, і в його погляді не було ні співчуття, ні втіхи. — Ти їм нічим не допоможеш. Вони мертві.

Ці слова впали на мене, мов крижаний дощ. — Ні, це неправда! — рвало з грудей. Сльози ринули рікою, і я відчайдушно тягнулася вперед, хоч ноги не хотіли слухатися. — Вони можуть бути живі, допоможіть мені зняти їх!

Дід мовчки подивився на мене й промовив так, ніби вимовляв вирок: — Думаєш, натовп просто сидітиме й дивитиметься, як старий зі злою дівчиною знімають тіла зі стовпів? Дитино, це стовпи покарання — хто там опинився, помирає. Вони віддали своє життя заради тебе.

Слова діда вдарили по мені важче за будь-яку побоїну. Я не могла зрозуміти, як той самий добрий, сивий старець, що колись пригощав нас медом, міг говорити так холодно. — Що ви маєте на увазі? — прошепотіла я, здавлено.

— Дикуни шукали тебе. Хтось їм про тебе розповів. Твоїх батьків катували дні, вони не видали тебе. А тепер, якщо хочеш вийти до тих чоловіків, що кілька днів тебе шукали — виходь сама. Або я дам тобі шанс втекти.

Він підвівся швидко для свого віку, зігнувшись у плечах, і вже рушив геть, не чекаючи на мою відповідь. Я сиділа посеред двору, дивлячись, як він зникає в темряві, і намагалася зв’язати в собі кожне сказане слово. Серце билося, в горлі ставав ком, думки рвалися у дві сторони — до батьків, до стовпів, і до цього неочікуваного шансу врятуватися.

Я повзла ближче до паркану, підповзаючи так тихо, як могла. Через щілини поміж дошками я спостерігала за стовпами. Кожна деталь тепер була для мене доказом або спростуванням надії: чи ворушиться грудна клітка, чи дихає хтось, чи хоч пальцем поворухнеться… Але жодного руху. Жодного вдиху. Лише тьмяне, мерехтливе світло вогню й похмурі, застиглі обличчя моїх рідних.

Тіло з радянським болем здавалося чужим — пил злипся зі слізьми на моїх руках, і я гладко проводила ними по щоках, ніби витираючи останні ниточки надії. "Вони мертві," — шепотіла собі, як наказ, щоб мозок хоч трохи прийняв це. Я прощалася: словами, що не вмілися вилетіти, спогадами — сміх батька, материні руки, запах свіжого хліба.

Раптовий галас, що наближався до площі — крики, товчіння, сміх дикунів — змусив мене підхопитися. Страх знову стискнув груди гострим лезом. Я знала: тут залишатися — означає загинути. Тож без огляду я кинулася тікати, упираючись усіма силами, що ще були в мені, поки ніч не понесла мене своїми темними крилами.

Повзком я дісталася до найближчого дому й, притиснувшись до холодної стіни, пробралася навколо нього. За парканом мене чекав дід Отар, його постать виринала в місячному сяйві, мов тінь, що прийшла зі старих казок.

— Я знав, ти зробиш правильний вибір, — прошепотів він. — Ходімо.

Ми пробиралися вузькими стежками між хатами. Оглядаючись на темні вулиці, я зрозуміла, що ми йдемо в бік лісу. Частина нашого села тягнулася по краю галявини, інша — ховалась між деревами; виноградники плавно спускалися до лісового краю, ніби захищаючи його. Повітря пахло димом і підгорілим мохом, а вдалині чути було гіркий сміх дикунів.

Дід не зупинявся. Його кроки були тихі, але впевнені, ніби він знав кожну стежку тут.

— Куди ми йдемо? — не витримала я і спитала, бо серце в горлі тріпотіло від напруги.

— До хати відьми, — відповів він коротко. — Там ніхто нам не загрожуватиме.

Я аж принишкла. — Ви не боїтеся її прокляття? — запитала шепотом, хоч голос у мене тремтів від страху і холоду.

Дід тихо посміхнувся, але в усмішці не було радості. — Те прокляття давно зняте. Хоча стара відьма мала силу, вона зійшла з розуму після втечі онуки з коханцем. Онука повернулася і зняла чари. Ходять чутки, що та онука народила хлопчика — і саме він тепер живе біля хати. Але слухи різні… — Він глянув на мене суворо. — Рухайся швидше.

Я сповільнилася; ноги гуділи, думки плуталися. Дід помітив це негайно й підштовхнув мене: — Я вже кілька днів переховую там дівчат і дітей. Вони ще живі. Ти мусиш поспішати.

— Ну знаєте… якось так собі обнадійливо, — прошепотіла я, й у голосі моєму прозвучала гірка усмішка, бо в голові блукали образи стовпів і прив’язаних людей.

— Астрід, рухайся швидше, — різко кинув він. — Інакше я піду сам і залишу тебе тут.

Ці слова, хоч сказані суворо, підштовхнули мене до бігу. Я змусила тіло слухатися: пришвидшила крок, притиснувшись до темних бічних стін, підстрибнула через коріння і каміння, поки ми не опинилися біля хати, що стояла на краю лісу. Для нас, дітей, цей будинок завжди був пов'язаний зі страхом: розповіді старших, дивні світла вночі, шепіт про чари. Та зараз він здавався порятунком — притулком серед руїн.