Глава 2

Глава 2

Дні тяглися повільно, немов важкі камені тиснули на груди. Я сиділа в темному сховку вже кілька днів, стискаючи коліна руками, намагаючись хоч трохи зігрітися. Земля під спиною була сирою й крижаною, холод пронизував кістки, а кожен подих віддавався тиском у грудях, який не давав спокою. Ноги затікали, спина нила від напруги, а живіт кричав від голоду, крутило нутрощі, немов вони самі шукали їжу.

Я намагалася відволіктися, рахуючи тріски, які іноді падали зверху, або прислухаючись до вітру, що заглядав у щілини підлоги. Та темрява була густою і важкою, і навіть легкий звук здавався величезним, загрозливим. Щоночі я прокидалася від холодного поту, відчуваючи, як серце шалено калатає, і ловила себе на думці, що кожен звук зовні — це крок ворога.

Мама більше не приходила. Кожного разу, коли я вслухалася у темряву, серце стискалося: може, вона повернеться, а може… вже ніколи. Часом мені здавалося, що чую її тихі кроки або шепіт, але щоразу це була лише порожнеча. Я намагалася заспокоїтися, шепотіла собі, що вона обов’язково прийде, що все ще можливо, та всередині все стискалося від страху і самотності.

Я проводила дні, намагаючись рухатися якнайменше, щоб не витрачати сили, обмацувала стіни лазу, згадувала тепло сонця і голос матері, що завжди заспокоював. Час від часу я пробувала трохи води з глечика, що стояв у кутку, або розкусити кілька сухарів, що залишилися, але їх було мало, а голод тільки наростав.

Темрява ставала моїм світом. Я рахувала тріски, думала про братів, яких вже ніколи не побачу, і про батьків, що покинули мене серед руїн. Кожен день тягнувся нескінченно: холод, темрява, страх і голод змішувалися у безперервний клубок, що тиснув на груди, і єдиним моїм порятунком була думка: вижити.

Їжа закінчилася. Глечик із водою стояв порожній, зерно й сухарі давно перетворилися на дрібні пилинки, що сипалися мені з долонь, наче сама надія розсипалася у пил. Голова паморочилася від голоду, живіт стискався так, що кожен подих здавався болючим. Ще один день у сховку — і я знала, що сил не вистачить, щоб навіть ворушитися.

Страх і голод клубком скували груди, стискаючи їх до неможливості дихати. Кожен звук іззовні здавався грізним і страшним: кроки, шерех, навіть вітер у щілинах підлоги — усе ставало величезним, загрозливим. Темрява обплітала мене, наче живий павук, її важкі павутиння впивалися в шкіру, тиснули на серце, на свідомість.

Але всередині щось кричало, не давало впасти в відчай. Я відчула, як тремтіння рук і ніг перетворюється на напругу, що штовхає мене вперед. Я зібрала в кулак усе, що залишилося: рішучість, відчай, страх і крихту надії. Серце калатало так, що, здавалося, я почую його навіть у темряві сховку. Кожен м’яз пульсував від напруги, живіт стискало від голоду, а мозок кричав: «Вийди! Виживи!»

Я проковтнула грудку страху й болю, стиснула зуби й повільно, обережно торкнулася дерев’яних дощок, що прикривали лаз. Руки тремтіли, але я не могла зупинитися. Кожна секунда здавалась вічністю, але я знала: якщо не зроблю крок зараз — залишуся тут назавжди. Серце билося шалено, легені горіли від напруження, а думки плуталися між страхом і надією.

Я повинна вийти. Я повинна вижити. І цього разу я відчула: іншого шансу не буде.

Обережно провела пальцями по дошках, що прикривали лаз. Серце шалено калатало, дихання було уривчастим, і здавалося, що кожен подих важчий за попередній. Тіло німіло від довгого перебування в темряві, руки й ноги зводило від болю, живіт стискався від голоду, і в голові кружляла лише одна думка: вижити.

Перша спроба припідняти дошку провалилася. Важкі мішки з зерном лежали зверху, тиснули всією своєю вагою, і я ледве змогла ворухнути край.

— Ще трішки… ну давай же, Астрід… — шепотіла я сама собі, стискаючи зуби, наче могла змусити власне тіло слухатися.

Я напружила плечі, руки горіли, спина нила, але я продовжувала тягти. Скрип деревини лунав як крик у темряві, мішки хиталися, погрожуючи звалитися, а я з силою стискала кулаки, відчуваючи, як серце стукає у вухах. Здавалося, що навіть ліс за стінами прислухався до моїх зусиль.

Поступово дошка піддавалася. Вузький отвір розкривався переді мною, і радість сплеснула одночасно з втомою: тіло німіло, ноги ледве слухалися, руки тряслися від напруги, а кожен м’яз кричав про втому.

З другої спроби мені нарешті вдалося піднятись на неслухняних ногах. Я впала на підлогу, боляче вдаривши коліно, перевернулася на спину й витяглася на весь зріст. Глибоко вдихнула, відчуваючи, як поступово повертається відчуття в ногах і руках.

— Ну все… перший крок зроблено… — шепотіла я сама собі, відчуваючи, як крихітна перемога розливається по грудях.

Після кількох хвилин лежання я нарешті зібралася, піднялася й зробила перші невпевнені кроки. Кожен рух здавався важким, як якщо б тіло забуло, що воно колись могло ходити. Темрява будинку тиснула, але переді мною пробивалося світло місяця з вікна, обіцяючи вихід і свободу. Страх і рішучість змішалися в грудях, і я знала: назад дороги немає — іншого шляху, крім вперед, просто не існує.

Виглянувши у вікно, я завмерла від жаху. Село здавалося мертвим. Будинки стояли темні й мовчазні, двері багатьох були навстіж розчинені, ніби мешканці втекли в поспіху. Не чути було ані мукання корів, ані кудкудакання курей — лише гнітюча тиша, від якої хололо всередині. Посеред дороги хтось лежав. У темряві важко було розгледіти, хто це: жива людина чи… вже ні.

Я обережно заглянула в сусідню кімнату. Всюди панував безлад: перекинуті лавки, поламані ослони, битий посуд розсипався по долівці гострими уламками. Здавалося, сам дім кричав про те, що тут сталося щось страшне.

На кухні я шукала хоч якісь залишки їжі, та все марно. Шлунок болісно стиснувся. Лише на дні відра поблискувала трохи каламутна вода. Я впала на коліна, припала губами до краю й жадібно зробила кілька ковтків. Холодна волога обпекла горло й принесла на мить полегшення.