2.

      За хатинкою у мене був невелкий город, а далі простягнулись поля, за полями виднілись пагорби, а за ними, мабуть, ліс. Я йшла через город. На хвильку зупинилась помилуватись хризантемами, які ще саме квітують і цьогоріч напрочуд красиві. Потім оминула місце, де влітку росли овочі, а зараз лише чорна рілля. Далі вийшла на сінокоси. Тут дядько Дмитро і Андрій літом заготовляють сіно для корів. А нині тут лише невелика зелена травичка, злегка покрита сріблястим інієм. З-за гори виглянуло сонечко, від цього іній набув золотистого відтінку, а згодом перетворився на краплі роси. Я почала підійматись схилом. Було неважко, адже ранкова свіжість добре бадьорила. Пагорб був невисокий і дуже скоро я опинилась на самій його вершині. Сонце в ту пору вже піднялось високо і я чітко побачила все навкруги. Позаду мене лишився хутір: моя хатинка, Даринки і її сім`ї  та дядька Дмитра з тіткою  Мариною. Було там ще декілька нежилих хат, господарі яких знайшли собі кращі оселі. А попереду і справді темною довгою смужкою тягнувся ліс. А попід лісом були розкиданні кілька занедбаних будівель. Схоже, колись вони були чиїмись затишними домівками, але тепер поступово перетворюються на руїни. Я на хвильку уявила, як там колись вирувало життя і від цього на душі стало трохи гірко. Та я швидко прогнала сумні думки, бо ж хотіла журитись у такий прекрасний ранок. Я вирішила пройтись до лісу. Здавалось, що зовсім близько і тому я рушили туди навпростець. Спустившись з пагорбів, я натрапила на маленьке джерело, про яке вчора розповідав дядько Дмитро.  Чиста прозора водичка радісно дзюркотіла поміж відшліфованого каміння. Хоч і було прохолодно, та я не стрималась і зачерпнула пригощу цієї цілющої водички. Смачнішої води я ніколи не пила. Це була справжня вода, без жодних домішок, в ній відчувався лише присмак лісової свіжості. Я знову, і знову набирала водичку в долоні і випивала до останньої краплі, мені здавалось, що це заряд енергії відновить всі мої сили. Нарешті я зупинилась і тепер просто стала дивитись на воду. Хотілося б так провести цілий день. Тільки часу у мене небагато, а я ж ще планувала пройтись далі. І я рушила вперед. Старі оселі були майже поруч, але дістатись до них було не так легко. Видно, що людська нога тут давно не ступала. Суха трава була вища від мене, а дикі кущі з лісу вже підступили й до осель. Добре, що вдягнула у стару куртку, не шкода буде як вона порветься об кущі. Вправно оминаючи хащі, я опинилась на першому подвір`ї. Я ще здалеку побачила велитенську стару грушу, її розкішна широка крона вкривала хатину з напіврозваленим дахом із старої черепиці. Навпроти була ще одна будівля, яка, мабуть, колись слугувала сараєм. Хоча це важко було назвати будівлею, швидше залишки мотлоху, що колись були сараєм. Стара дерев`яна лава під хатою покриста густим шаром пилу, вже стояла не на чотирьох, а лише на двох ніжках, перехилившись на один бік. А колись на цій лаві сиділи люди. Я уявила купу дітей, що повсідались на лаві під хатою та смакують солодкі груші. Крізь відкрите вікно лине запах свіжоспеченого хліба, щойно вийнятого з печі. Одне дитя, найменше встає з лав та й прудко біжить до хатини і через трохи виносить по кілька кусенів  ламаного хліба. Мати кричить навздогін, що гарячий хліб не можна ламати, треба чекати поки схолоне.    

- Тоді вже не буде таким смачним! – Відповідає дитя, роздаючи куски хліба іншим дітям.

   Потім відчиняються ворота (яких вже й немає) і у двір заїжджає віз, запряжений парою коней – чоловіки повертаються із поля. Вивантажують у клуню снопи жита, порають худобу і йдуть всі вечеряти. За широким столом збирається вся сім`я – від старого до малого. Господиня подає на стіл прості, але дуже смачні наїдки. Навкруги стає радісно і гамірно…

    Так, напевно, колись тут було і весело, і гамірно, а тепер панує прикра тиша. Навіть не чути співу птахів, хоча майже поряд ліс. Птахи відлетіли у теплі краї, але весно знову прилетять. А от люди, мабуть, вже не повернуться… А колись хтось тут старанно садив садок, ставив вулики для бджіл, копав саджалку і запускав туди рибу. І життя тут вирувало ключем. 

    Я не заходила в інші обійстя, здогадуючись, що там схожі картини. Просто пройшлась удовж зарослів, за якими ховались залишки колишніх господарств. Колись тут була дорога. Про неї тепер тільки нагадували дві заглибини від коліс, мабуть, вони були так в`їжджені, що й досі не заросли чагарниками.

     Повернулась я до своєї хатинки після обіду. Відразу схопилась збиратись у дорогу, адже їхати до міста кілька годин. До мене знову прибігла Даринка.  Вона допомогла занести речі в автівку. Я з сумом, як і кожного разу, закрила на замок двері своєї хатинки. Знаю, що скоро знову повенуся сюди, та все одно на душі гірко. Мене вийшли проводжати всі мої сусіди. З кожним із них я обійнялась, адже вони для мене вже стали рідними. Я сіла в авто і поїхала, махнувши з вікна всім на прощання. Вони теж помахали і проводжали мене поглядом допоки машина не заховалась за пагорбами.

     Весь наступний тиждень я мріятиму про повернення до своєї хатинки. Мрію там бути завжди. І щоб поряд був коханий. Мрію йому народити діток, таких же допитливих як моя подружка Даринка. А ще мрію, щоб туди повернулась не тільки я, а й усі, кому також близька ця неймовірна краса. Мрію, щоб хутір знову став радісним та гамірним. Мрію, щоб… Та все здійсниться, лиш би скоріш повернувся коханий…