Коли кличе кров

Я завжди любила дивитися на місяць — особливо, коли він уповні. Він кликав мене, пробуджуючи щось дике всередині. Тоді я ще не знала, що це — лише чула внутрішній голос: «Тобі тут не місце. Йди за мною».

Скільки б я не тягнулася до місяця рукою, він залишався недосяжним. І це не дивно: одне — бігти лісом, коли вітер ніжно пестить твою шкіру, і зовсім інше — дивитися на нього крізь ґрати. Ґрати, килим, металеві двері на замку й пошарпані стіни — це моя оселя вночі. Гадаю, мені було б набагато комфортніше у в’язниці, ніж тут, бо там ти полонений і хоча б знаєш, за що. Я ж не розуміла, чому стала полонянкою власної матері.

О першій половині дня я, як звичайна дівчинка, ходжу до школи, гуляю біля моря, зустрічаюся з Туром — моїм єдиним другом. Але варто настанути вечору, як мама запирає мене в моїй нічній оселі. Я безліч разів тікала від неї, щоб хоча б раз побігати під місячним сяйвом, як це буває в снах, але мама завжди знаходила мене й запирала. Я не розуміла, за що вона так зі мною, аж поки одного разу не помітила за собою те, що навіть мене налякало.

Це сталося у вересні, за декілька днів до мого п’ятнадцятиріччя. Я сиділа на шкільному подвір’ї під сосною й слухала музику, намагаючись нікого не бачити й не чути, бути самою собою — невидимкою. Але всі мої намагання були марні: дівчата з паралельного класу помітили мене й не стрималися від того, щоб погомоніти:

— Ви бачите те бліде дівчисько? Ну й худа вона!.. — говорила перша дівчина, розглядаючи мене з-під лоба. — Вона хоч щось їсть? Навіть через светр я бачу її ребра.

— А що з її нігтями? — продовжила друга.

Здавалося, я звикла до таких коментарів, але все ж знітилася, сховавши руки в кишені. Я й сама була не в захваті від того, що в мене немає манікюру, а під поламаними нігтями застигла кров. Поночі мама закладає мене у смиренну сорочку, а вранці — завжди однакова картина: на стінах — глибокі подряпини, а я — без нігтів і без єдиного спогаду за ніч. На питання «що зі мною не так?» мама лише каже, що це мине, й ніжно обіймає. Від її обіймів у серці стає тепло й водночас холодно. Для мене вона — моє життя. Але все ж не полишало відчуття, що десь там є хтось, хто чекає на мене. Мої роздуми порушила третя дівчина:

— Вона тут рік, а я жодного разу не чула її голосу… Дивачка! І що це за ім’я… Велеса? Жах!

— Велеса від «Велес» — бог магії, тварин і темних лісів, — до них підійшов старшокласник і просто усівся на траву.

— Бог чого? — гигикнули дівчата.

Мені стало не по собі, і я додала гучності на плеєрі, але все одно почула його відповідь:

— Казали, що Велес охороняє звірів і посилає вовків карати недобрих мисливців… Можливо, її батьки шанують бога тварин чи навіть більше — слуги його вовченят. Подейкують, що вдень вовченята кам’яніють, а вночі оживають, тож вдень їм потрібні очі й вуха.

Дівчата перелякано зойкнули, а потім в один голос мовили:

— Не верзи дурниць!

Вони намагалися зробити вигляд, ніби не повірили, але я відчула їхній страх. Мені подобався цей запах, я його вдихала, насолоджувалася ним, коли раптом у повітрі з’явилося дещо інше, що привернуло мою увагу — запах «металу». Так пахне… кров. Цей запах притягнув мене до дверей класу, де дівчинка поранилася папером. Я зачаровано дивилася на кров, що капала з її пальця, і вперше по-справжньому себе злякалася: в мені прокинувся голод. Я зробила крок — і серце стиснулося від страху, а в голові прозвучало: «Велесо, твій час настав». Голова закрутилася, я ледь не впала, як раптом сильна рука підтримала мене. Навіть не піднімаючи очей, я знала, що це мама.

— Доню, пішли зі мною додому, — тихо шепотіла вона, виводячи мене з класу.

— Що це було? І… як ти опинилася у школі?

— У мене було погане передчуття, — відповіла мама шепотом. — Велесо, закрий рота, бо вони помітять!

Після її слів я зрозуміла, що повинна більше себе остерігатися — мої ікла стали довшими й на дотик гострішими.

— Мамо?

— Ш-ш-ш, вдома поговоримо.

Але вдома ми не поговорили. Мама закрила мене в кімнаті і кудись поїхала. Знову самотність, страх і передчуття, що більше ніколи не буде як раніше. Передчуття виявилося правдивим. Я вибралася на волю. Не пам’ятаю як і яким чином — в пам’яті лише те, що на узбіччі з’явився мій друг, сірий пес Тур. Він довго не зводив з мене погляду, а потім наші очі зустрілися й перед очима промайнула згадка про палець. В голові знову запаморочилося — я втратила свідомість, а коли прийшла до тями, Тура поряд не було, а я сама була у лісі. Це було вперше, коли потрапила до лісу — мама забороняла до нього наближатися.

— Що робити: повернутися додому чи йти далі? — подумала я. І знову почула голос:

«Велесо, твій час настав».

Відкинувши вагання, я пішла за покликом долі, занурюючись у глиб лісу, де було темно, холодно, але аж ніяк не моторошно. Що може бути моторошного вночі? Борсуки, куниці, тхори — це не те, чого треба боятися. Найстрашніший ворог — ми самі. Себе потрібно боятися. Я вже почала; звірі, напевно, також, бо по дорозі мені ніхто не зустрівся, окрім кажана, що промайнув повз обличчя. Він затримався лише на секунду, але мені було цього досить, щоб відчути його серцебиття — шалене, мов у створіння, що тікає від власної тіні. Чи то він просто намагається поспіти за новим собою? Крила кажана розсікли повітря, і цей звук нагадав мені про моє власне серце, яке почало подвійно битися: повільно й швидко водночас.

— Хто чи що я? — подумала я, спершись на камінь. — Чи може я… упир?..

— Ще чого?! Упир — це мертвий, що повернувся. Ти вмирала, Велесо? — пролунав голос.

Я оніміла від подиву, бо запах був знайомий, а голос — ні.

— Нас нюх ніколи не зраджує, Велесо, — сказав голос за моєю спиною.

Я відчула його подих у себе на потилиці, а ще… кров. Цього разу не лише ікла змінили форму, а й нігті стали довшими й міцнішими.