Моя помста пахне ряскою

«Дівчина з веснянками — поцілована сонцем і приречена бути щасливою», — казали в селі, дивлячись на мене.

Я вірила. Бо хотіла вірити — хотіла бути щасливою. Але мене зрадили. Мій коханий Гнат виявився не просто бабієм — він був тим, хто зламав мою довіру. Я побачила їх у вечірньому полі: вона сміялася, розпустивши волосся, а в його очах палав вогонь.

Хотілося заплакати, та я стрималася — Калинчуки не плачуть, навіть коли боляче. Ми тільки вчимося чекати. Я вичікувала кінця квітня. А потім пішла до річки — не у відчаї, а з чітким наміром. Мені здавалося: якщо виснажити тіло, то в Трійцю річка прийме мене по-іншому. Я затамувала подих і пірнула у воду. Секунда, друга — і вода, мов невидима рука, різко виштовхнула мене на поверхню. Я впала на берег, боляче вдарившись коліном.

— Дивно… ніби щось намагається втримати мене в цьому світі, — прошепотіла я й знову зайшла у воду.

Та й вдруге не вийшло. Нічого не розуміючи, я взяла камінь і прив’язала його до пояса тонкою мотузкою — не як зброю, а як доказ власної рішучості.

— Цього разу вийде, — сказала я, заходячи у воду й думаючи лише про одне: якщо річка не прийме мене зараз, значить, я для неї чужа. — З Калинчуками так не чинять.

Я довго була під водою. Здавалося, межа зовсім близько, аж раптом щось різко смикнуло — ніби мотузка не витримала — і мене знову винесло на берег.

Знесилена, я лежала нерухомо, поки мелодійний голос не порушив тишу:

— Ти таки вмерла?

Голос був ніжний, співучий — і я зрозуміла: поряд русалка. Але як? Я ж її не кликала. Бабуся казала, що русалка приходить лише у Зелений тиждень або коли її покличеш.

— Жива, — нарешті відповіла я, важко переводячи подих.

Підвівши очі, я побачила свою рятівницю — дівчину із зеленою шкірою та довгим розпущеним волоссям. Якби не колір, можна було б сказати — гарна. Вона сиділа на камені й розчісувала волосся, ніби я не щойно боролася з водою. Я помітила, що на її правій руці бракує безіменного пальця.

— Як ти його втратила? — запитала я.

Русалка відклала гребінь, витесаний із верби — певно, тієї самої, що росте біля нашого двору, — й тихо мовила:

— Це сталося давно, ще до того, як я стала русалкою. Тепер це не має значення. Чому ти так відчайдушно лізла у воду? Від кого — від кого, а від тебе цього не чекала.

— Ти мене знаєш? — здивувалася я.

— Авжеж, — усміхнулася вона. — Минулого літа ти подарувала мені цей гребінь. Пам’ятаєш?

Я пригадала, як поклала біля очерету скриньку з гребінцями й майже відразу почула у воді рух. Думала — риба. Виходить, ні.

— Рада, що тобі сподобався гребінь, — усміхнулася я, хоч мені було не до сміху. Переді мною сиділа справжня русалка, і по її мові здавалося, що живе вона вже не одне століття. Одна справа — мріяти стати русалкою з бажання помсти, інша — бачити її перед собою на відстані витягнутої руки.

— Мене звати Ждана Калинчук. А ти пам’ятаєш своє ім’я?

Русалка засміялася, показавши білосніжні зуби. Я здивувалася — думала, що якщо вона зелена, то й зуби теж мали б бути зеленими.

— Своє ім’я я забула, — відповіла вона. — Але прізвище маю те саме — Калинчук. Цікавий жарт долі… Може, вона хоче сказати тобі, щоб ти не лізла туди, звідки не всі повертаються. Дивись, бо можеш пожалкувати.

— А ви жалкуєте про це, паніматко Калинчук? — запитала я.

— Я ні про що ніколи не шкодую.

— Я теж, — зізналася я, підводячись. — То ви дозволите мені перейти межу? Я не можу втратити такий шанс… розплати.

— Це буде цікаво, — прошипіла русалка.  — Не вздумай пручатися, бо я не передумаю.

Паніматка Калинчук — можливо, моя пра-прабабуся, про яку казали, що вона втягнула чоловіка й коханку у річкову тишу, а потім зникла, — знову засміялася й, схопивши мене за косу, потягла за собою. Світ закрутився уривками: перший крок, перше слово, перша сварка з братом, радість від закінчення університету, повернення до села, зрада Гната. Біль, який не хотів відпускати. Вода стискала, темніла, а сміх русалки лунав десь зовсім поруч. Бабуся колись казала: «Коли русалка сміється — хтось із живих плаче біля води». Я була певна, що ніхто не плакав — бо Калинчуки не плачуть. А може, плакали, та приховали сльози. Мені приховувати було нічого — серце й розум прагнули помсти.

То був четвер перед Трійцею — ніч, коли я вперше вийшла з води. Відчуття були неймовірні: я — ніби я, і водночас зовсім не я. Шкіра побіліла, волосся стало довшим і золотистішим, а голос… таким голосом у фільмах співають сирени, заманюючи рибалок у свої пастки.

— Погано порівнювати нас із сиренами, — до мене підійшла паніматка Калинчук, сяючи особливою вродою. Напевно, її теж змінила сила Зеленого тижня.

— Вибачте, невдале порівняння, — знітилася я. — Просто у фільмах завжди…

— Ти зараз не у фільмі, а тут і тепер, — перебила вона. — Тож берися за те, для чого перетворилася.

У її голосі бринів і докір, і сум. Вона сумнівалася в мені? Даремно. Я завжди доводжу справу до кінця. Коли мене збив автомобіль, лікарі казали: «Не житиме». Я вижила. Коли лежала прикута до ліжка — «Не ходитиме». Я пішла. Коли казали: «Не закінчить медичний» — закінчила.

Я повна рішучості. У цьому моя сила. Тому я й вирішила стати русалкою. Не тому, що слабка, а тому, що Калинчуки не пробачають зради.

— Паніматко, що ви робитимете, поки я шукатиму його? — запитала я, намагаючись відігнати думки, для яких уже запізно.

— Гойдатимуся на вербі, — відповіла вона. — Спостерігатиму, як інші русалки танцями й піснями заманюють людей у водойми.

— Ви не приєднаєтесь? — здивувалася я.

— Я вже втомилася від цього, — зітхнула паніматка. — Хоча… цікаво трохи погратися з дівчатами.

— Це як?

— Залиш це мені, — усміхнулася вона. — Йди шукати свого Гната. Цієї ночі ми найсильніші.

Я рушила до села, намагаючись уникати і людей, і русалок. Та дорогою вони все ж траплялися. Деякі — знайомі ще за життя.

— Не підозрювала, що в селі було стільки ображених дівчат, — прошепотіла я.