Розділ 1

Того вечора Адріан планував добряче відірватися. Матвій, ліпший друг, знову затіяв приголомшливу вечірку на двадцятеро віп-осіб, хоча прийшло більш як п'ятдесят. Серед них знаходились приятелі хлопця, знайомі, але й бути ті, кого він бачив вперше. І це йому категорично не подобалось. Якого біса Матвій впустив їх до себе? Особливо дратували Адріана два торчки, які уже встигли щось прийняти. Це було помітно по їхніх очах.

Хлопець люто ненавидів наркотики та тих, хто їх вживає. Часто затівав бійки з такими «хворими» та бісився від однієї лиш присутності цих нікчемних, на його думку, людей. Матвій не розумів його, хоча й завжди стверджував протилежне. Ніхто його не розумів. Звісно, не всі ж мають у сім'ї нарика.

Адріан закрив очі й глибоко вдихнув ротом, щоб відігнати з голови картину, від якої нудота застрявала в горлі. Знову згадався той день, коли він знайшов напівживого молодшого брата на порозі. Добре, хоч додому приповз. Інакше б не врятували...

Крізь гучну музику прогримів дверний дзвінок, який і відірвав хлопця від страшних спогадів. Він обійшов поглядом велику вітальню й зрозумів, що відкривати двері ніхто не збирається. Хазяїну апартаментів і діла до цього не було, адже він уже обіймав двох довгоногих брюнеток.

«Як завжди, тільки брюнетки» – подумав про себе й крутонувся кругом себе, щоб піти та відчинити ті кляті двері.

–Ну нарешті!

Перед Адріаном стояло... чудо. Інакше він цю особу назвати не міг. Занадто великі сірі очі й такий самий немалий ніс виглядали непропорційно. Впалі щоки ще дужче посилювали ситуацію. Коротке темне волосся з фіолетовими вставками стирчало в різні сторони. Чорно-сірі смугасті джинси підкреслювали її надзвичайну худобу, а чорна шкіряна куртка й такі ж черевики робили її якоюсь прихильницею року чи металу.

Хлопець оглянув цю особу з ніг до голови, подумки дав їй прізвисько – Шизанута й подумав, чи бува, не помилилася ця дивачка дверима. А пані часу теж не гаяла – насуплено витріщалась на його лоб, вуха. Спершу праве, потім ліве...

–Хороше волосся, – раптом протягнула свою руку та провела долонею знизу вверх по потилиці. Проти шерсті. Погладила, наче хотіла роздратувати кота. – Ні якому разі не користуйся іншим шампунем. І зміни цей жахливий кроп на класику. Маєш ущербний вигляд!

Дивачка пройшла повз нього й сміливо покрокувала вглиб квартири. Такого нахабства Адріан не чув, мабуть з... Та ніколи він не чув у свою адресу таких слів! Ущербний вигляд! Подумати тільки! Точно Шизанута. Він зачинив масивні двері, клацнув кілька разів замком і про всяк випадок вимкнув дверний дзвінок. Досить на сьогодні чудил.

Хлопцеві хотілось випити, забутись і розслабитись. І ніякий наркоман чи Шизануте дитя природи йому в цьому не могло завадити. Він налив собі у склянку дорогого віскі, кинув туди кілька кубиків льоду й розвернувся, щоб знайти вільне місце, бажано на його улюбленому м'якому дивані. Але там було зайнято. Хлопець вилаявся про себе, закрив очі, схопив пляшку, з якої щойно наливав алкоголь і пішов уперед.

Незнайомка, яка назвала його «ущербним», сиділа поряд з Матвієм та усміхалась. На її щоках з'явились симпатичні ямочки, як у відомої актриси, імені якої хлопець не міг пригадати. Шизанута сиділа на тому самому дивані, який Адріан вважав зручним. Це дратувало.

–Адріане, друже, – заговорив Матвій голосно, щоб перекричати музику, щойно хлопець сів навпроти них, – ти, мабуть, уже познайомився з Іванкою. Я тобі про неї розповідав!

«Іванка, Іванка, Іванка...» – Андріан став ритись в пам'яті, намагаючись виколупати звідти хоча б щось про цю дівку. Він постукував нігтями по склянці й не зводив погляду з її обличчя. Ямочки зникли, а брови Шизанутої насупилися. Так, немов їй було некомфортно. Це тішило.

–Вона – мій барбер! – весело нагадав Матвій. Очі його блищали. Здається, друг уже трохи сп'янів.

–Ох, перукарка, точно...

Він відвів від неї погляд, втрачаючи інтерес. Хотів думками вернутись до неприємних спогадів про брата та його проблему, але Матвій не дозволив:

–Гей! Не смій так називати Іванку! Вона – професійний барбер! Займається роботою не за два долари, а...

–Годі тобі, Матвію, все гаразд, я звикла вже.

Дівчина мило усміхнулась другу Адріана й поклала голову на його плече. Матвій зітхнув, не бажаючи засмучувати Іванку й пригрозив другові кулаком.

Настрій Адріана впав ще нижче. Ні, не через те, що друг так з ним розмовляє. Ці всі залякування не серйозні, вони більш жартівливі. Причина була в тому, що Іванна виглядала занадто мило та безтурботно. І це йому не подобалось. Адріан відчував якусь незрозумілу фальш в її поведінці. Чому вона тут? Що їй потрібно? І як наважилась прийти на вечірку до непростих людей?

Хлопець поглянув у склянку. У янтарній рідині відблискувало освітлення, а лід майже розтанув.

«Ну й грець з нею! – заспокоїв себе подумки. – Не до мене ж липне, от і добре.»

Він не хотів дивитись на Іванну, але дівчина сиділа навпроти, й очі самі зупинились на її милих щічках. Вона сміялась з якогось тупого жарту Матвія, прилипнувши щокою до його плеча.

«Дивно, що досі її не обійняв, мабуть, не буде її затягувати в ліжко. Цікаво, чому?»

Адріан знав Матвія, як свої п'ять пальців. Найкращий друг примудрявся дружити з дівчатами й одночасно мати з ними «вільні» стосунки. Так вміє тільки Матвій. Та чогось Іванна не вшанувалася розкішного ліжка друга. В чому причина?

Дивачка помітила, що Адріан спостерігав за нею, і, упевнившись в тому, що ніхто крім хлопця на неї не дивиться, хитро посміхнулася й висолопила маленького язика. А потім почала вдавати, ніби нічого не сталося. Цей дитячий жест дав зрозуміти, що вона лиш прикидається милою та доброю, а насправді Іванна хитре дівчисько, яке добивається свого відмінною акторською грою. Тільки от що їй потрібно тут?

Хлопець сьорбнув з келиха й опустив погляд на підлогу. Зрештою, ця мала Шизанута не настільки зацікавила, щоб звертати увагу на її дитячі забавки. У його житті відбувались серйозніші речі. Наприклад, черговий зрив брата. Пів року лікування, мук, материних сліз та батькових серцевих нападів коту під хвіст. Адріан знав, що так продовжуватиметься довго, аж поки Давид не візьме себе в руки. Ну або ж...

–...Адріан Романович Яровий, – привернув до себе увагу Матвій, розповідаючи Іванні про друга, – двадцять один рік, неодружений, має багатого таточка, який видає йому хороші кишенькові, рекомендую цього відповідального хлопця, він стане тобі ідеальним чоловіком.

Дівчина дивилась на Адріана з якоюсь насмішкою в очах, ніби глузуючи над ним. А Матвій все ніяк не міг зупинитись, складав про свого друга байки, збираючи тим самим кругом себе натовп з любителів стендапу. Адріану ж було до того байдуже. Він мовчки, під регіт знайомих та незнайомців, дивився на дівчину, якій раптом стало незручно від такого «сватання».

–Ти ж знаєш, Матвійчику, – Іванна наважилася перебити Матвія, поклавши свою долоньку но його коліно, – моє сердечко зайняте, я маю коханого і щаслива з ним. Кохання – найкраще, що трапилось в моєму житті.

–Кохання не існує, – Адріан відкинувся на спинку дивана й трохи задер голову вверх, проте очей від нової знайомої не відірвав. Його голос прозвучав твердо й упевнено. Народ затих, а музики давно не було чути.

Кохання не існує. Адріан упевнився в цьому ще кілька років тому, коли дівчина, якою він дорожив, вибрала гроші, а не його самого. Віолетта була з тих, кого хочуть наслідувати. Висока, довгонога брюнетка з ідеальною фігурою та красивою зовнішністю. Вона до всіх ставилася добре, всіх любила, особливо тих, хто захоплювався її красою. Та любов її, в тому числі й до Адріана, була вдаваною. Вона по-справжньому закохалася у гроші й те, що вони можуть дати. А коли старший Яровий залишив Адріана з пустими кишенями (через серйозну бійку, з наслідками), Віолетта зникла з поля зору, миттю знайшовши собі нового спонсора. А хлопець кохав її... Хоча ні. Думав, що кохав і це взаємно. Та кохання не існує.

–Ти впевнений, Андрійчику?

Дівчина хитро примружила очі й сперлася ліктями на коліна, підперши долонями підборіддя. Хлопець ніяк не міг зрозуміти, що хитріше, її посмішка чи погляд? Мабуть, все ж погляд. Лисиця. Відьма. Таких варто остерігатись, хай там що.

–Адріан, – поправив Шизануту й ковтнув віскі, – на всі сто впевнений. Є потяг, є звичка і повага до людини. Кохання – ні.

–Ти просто ще не зустрів її, – знизала плечима.

–Йому розбили серце, от і біситься, не звертай уваги, – махнув рукою Матвій та кинувся хвалити перукарські здібності Іванни своїм гостям.

Адріан підвівся й, поставивши склянку на дерев'яний ексклюзивний столик, пішов у сторону виходу. Настрій геть упав і залишатися посеред цього Шапіто бажання щезло, як зникає перший сніг. До всього того ще й розболілась голова. Ліфт їхав довго й зупинявся тричі, аж поки не привіз хлопця на підземний паркінг. Там він сів у своє авто й, наплювавши на те, що пив алкоголь, вправно вирулив на вулицю. Додому не хотілося. Там пусто й одиноко. А від останнього ще й холодно. Та до батьків їхати теж не варіант. Подруга, яка часто зігрівала хлопця ночами, полетіла на Балі. До брата не пустять, а єдиному другу зараз не до нього. Залишається тільки велика пуста квартира, де тихо й до бридоти чисто, адже сьогодні Людмила Кирилівна, домробітниця, все прибрала.

***

Іванна повернулася додому аж під ранок. Її привезло таксі, хоча нетверезий Матвій і наполягав на тому, що може сам. Дівчині довелося вкласти його в ліжко, нагодувавши пустими обіцянками, що дівчина залишиться поряд.

Як Адріан ненавидів наркоманів, Іванна не любила тих, хто сідає за кермо напідпитку. Адже один з таких «героїв», що кричать, нібито «абсолютно тверезі», зруйнував її сім'ю.

Іванна тихо відчинила двері, намагаючись не розбудити Єву, роззулася, зняла парку куртку, стягла перуку з голови, розправляючи довге хвилясте каштанове волосся, й втомлено обперлася потилицею об вхідні двері.

–Як успіхи? – пролунало з вітальні.

–Чого не спиш? – відповіла запитанням на запитання Іванна.

У коридорі з'явився інвалідний візок, в якому сиділа молода дівчина, зовні схожа на Іванну, проте з глибоким довгим шрамом на правій щоці. Вона з докором поглянула в сірі очі й відповіла:

–Моя сестра вигадала авантюру, котру їй точно не витягти. Хіба ж заснеш?

–Єво, це наш єдиний шанс... – розгублено відповіла Іванна, відчувши сором. Слова про авантюру кольнули в серце. Сестра знала болючі місця й без вагань на них тиснула.

–Немає в мене шансів, – буркнула дівчина, розвернула візок й закрила за собою двері у кімнату.

У Іванни на очах виступили сльози. Як же важко з нею! Іноді їй здавалась, що старша сестра з них двох вона, не Єва. До того ж років на десять, а то й більше. Хоча насправді Іванні через три місяці буде тільки дев'ятнадцять, а її сестрі ще пів року тому виповнилося двадцять.

Дівчина кинула сумку на старий диван, подертий песиком, якого давно уже нема, й відправилась до ванної кімнати. Під прохолодним душем сліз не стримувала. А який сенс? Сестра не почує, а біль від пережитого хотілося хоч якось втамувати. Здавалось, сльози допоможуть. Хоча б на деякий час. Іванна стояла так довго, їй хотілось, щоб разом з водою та сльозами стекли всі спогади, але вечір, коли загинули батьки, залишався з пам'яті, немов це трапилось не півтора року тому, а щойно. Серце пекло від болю. Якби можна було навчитись нічого не відчувати, то вона б пішла на такі курси, як колись закінчила майстер-клас роботи перукаря. «Перукарка» – згадався голос симпатичного хлопця з холодним відстороненим поглядом. І він таки мав рацію. Вона перукарка, проста дівчина в порівнянні з цією модною тусовкою, з якою сьогодні познайомилась. Новомодне слово «барбер» не робило Іванну іншою у своїх власних очах, в душі вона відчувала себе саме «перукаркою».

Через деякий час у двері постукали й дівчина стрепенулась. Скільки вона тут уже стоїть? Пів години? Більше? Закрила кран й почула за дверима буркотіння, що віддалялось:

–Вода дармова... Додаткова робота... ненависна...

Стало гірко, адже Єві й справді доводилося працювати оператором кол-центру вдома. Щодня вона приймала понад сотню дзвінків, повторюючи одні й ті ж слова. Це втомлювало її і дратувало. Але іншого вибору не було, Іванна не могла самостійно заробити стільки, щоб вистачало на їжу, оплату комунальних послуг та ліки для сестри.

Вернувшись до своєї кімнати, дівчина завела будильник, поставила смартфон на зарядку й лягла в ліжко. Їй так хотілось поділитися хоч з кимось своїм планом, розповісти про те, як вона продуктивно провела вечір і які висновки зробила, як вчинити далі й скільки часу знадобиться на її «аферу». Проте ділитися з найкращою подругою не хотілось, було соромно, до того ж Наталя зараз точно спала, а з сестрою Іванна ніколи не зближувалась настільки, щоб обговорювати такі речі. Єва знала все лиш в загальних рисах.

За вікном давно вже розвиднилося, тому дівчина спостерігала за білими плямами хмар, які пропливали по блакитному небу й думала. Може зайти в анонімний чат і поговорити з кимось? А можна просто уявити співрозмовника й надрукувати все самій. Або записати у щоденник...

Дівчина миттю підвелася й дістала з шухляди невеличкий синій блокнот, який подруга Наталя подарувала їй на Новий Рік. Взяла ручку й всілася за письмовий стіл. Слова знайшлися самі собою.