Розділ 2

То була новорічна ніч і вони разом з мамою, татом та старшою сестрою Євою гуляли тротуаром, насолоджуючись феєрверками та свіжим морозним повітрям. До їхнього дому залишалось кілька десятків метрів, але дійти мамі з татом не судилося. П'яне чмо, яке вирішило «покататися», позбавило життя її батьків, а сестру зробило інвалідом. І тепер пережите жахіття верталося у снах. Як і цієї ночі.

Їй не доводилося звикати прокидатися з тягучим, важким болем на душі, гучним та прискореним серцебиттям, яке відчувалось всім тілом, а ще сльозами на обличчі. Проте сьогодні було особливо важко. Адже уві сні мама благала допомогти сестрі ще відчайдушніше, ніж тієї жахливої ночі. Сьогодні вона кричала, вчепившись в одяг дівчини. В її темних очах палав страх, а обличчя все було в крові. Хоча насправді мама перед смертю лиш тихо прошепотіла: «Єва, бережи Єву..»

Перед роботою Іванна випила дві чашки кави, аби почуватися бадьорою та привітно поводитися з вередливими клієнтами. Проте запас енергії швидко вичерпався і по обіді дівчина уже добряче позіхала, прикриваючи рот передпліччям. Здавалось, що день не закінчиться ніколи.

***

Адріан проснувся набагато раніше, ніж Іванна. І причиною його пробудження стала вона, Шизанута низенька дівчина з великими очима, що прийшла в його сни. Усміхалася до вух, показувала язика. А ще занурювала руку у його волосся. І це чомусь так сильно хвилювало, що він не міг позбутись того відчуття. Дивно, адже вчора він сприйняв усе інакше. Його швидше роздратував той дотик.

Хлопець вирішив викинути з голови ту перукарку, а сон... мало що може снитись. Чого заморочуватись з приводу дрібниць? Він прийняв душ, приготував легкий сніданок, поїв, з'їздив до брата, потім на тренування. І щоразу ловив себе на думці, що згадує сон. Навіть робота у татовій компанії не допомогла забутись. Великі сірі очі й волосся з фіолетовими пасмами щоразу спливали в пам'яті. Хотілось упевнитись, що її руки в його волоссі й справді так колошкають душу, як у сні. Не витримав і о шостій вечора зателефонував Матвію, розбудивши друга від солодкого сну.

–Ти серйозно, друже? – невдоволено простогнав той. – Ти ж знаєш, що я люблю поспати після п'янки. Я тобі це згадаю!

–І тобі привіт! – Адріан не зважав на слова Матвія. – Де твоя перукарка працює?

Матвій затих. Здавалося, він втратив мову. Чи може згадував, що вона говорила вчора. Можливо, друг хотів її захистити чи все ж таки мав плани на Шизануту. На душі від останньої думки стало неприємно, тому Адріан вирішив пояснити:

– Розслабся, чел, всього лиш хочу до неї на «прийом», – усміхнувся самому собі, адже частково це була правда.

Матвій хмикнув, здається, з розумінням і назвав адресу, додавши, що їх салон працює лише по запису й Іванна зазвичай о сьомій закінчує робочий день. Адріан глянув на годинник і швидко попрощався з другом – у хлопця залишалось менш як сорок п'ят хвилин, а якщо брати до уваги столичні пробки, то до сьомої він ну ніяк не встигне. На виході з кабінету, який спеціально виділили для Адріана, як на зло, причепилась Лідочка, молоденька секретарка з бухгалтерії.

–Адріане, Адріане! – вхопила його за руку. – Ти так і не зателефонував...

–Був зайнятий, – обережно вивільнив своє зап'ястя з пальців дівчини, які прикрашав яскраво-жовтий манікюр. Адріан мило усміхнувся й хотів було вже йти, адже часу геть не вистачало, проте дівчина оббігла його й перекрила дорогу до ліфта, упершись долонями у груди.

–Я сумувала... – тихо прошепотіла й потягнулася губами до його губ.

Це розізлило. Адріан зціпив зуби так, що аж щелепи заболіли, й зробив крок назад.

–Ти з глузду з'їхала?! – запитав глухим злим голосом, сердито оглядаючись. – Не тут!

На очах дівчини уже з'явились сльози, які він звісно що ненавидів. Ще одна маніпуляторша! Сльози – це спосіб маніпулювати чоловіком, але аж ніяк не прояв емоцій. Адріан на них не вівся ніколи. Ліда закусила губу, а потім поклала руки до грудей, прикидаючись слабкою й беззахисною. У її світло-карих очах окрім сліз з'явилася образа.

–Не телефонував, бо не хотів! – сказав ще більш сердито. – Припини істерику, інакше шукатимеш нову роботу! Мені не потрібні плітки в компанії батька, вистачає й того, що всі знають про хворобу брата.

Обійшов дівчину та зайшов у ліфт, ігноруючи худенькі плечі, обтягнуті світло-кремовим піджаком. Краєм ока бачив, що вони здригаються, але вперто дивився на табло, яке знаходилося над дверима. Це був єдиний раз, коли хлопець дозволив собі мати особисті стосунки на роботі. Єдиний і останній раз.

До салону з чорною вивіскою «Барбершоп» дістався швидко, ігноруючи дорожні знаки, розмітку й водіїв, яким не подобався стиль його водіння. Відчинив двері й одразу ж зустрів усміхнене обличчя адміністратора. З ним привіталися, запитали чим можуть допомогти.

–Хочу, щоб мене підстригла Іванна, – буркнув сердито, насупивши брови. Настрій після Лідочки так і не з'явився.

–Гаразд, – усміхнулася дівчина й почала дивитись у свій монітор, який заховався за стійкою рецепції, – сьогодні майстриня вже не працює, можу запропонувати Вам запис на завтра, або у неділю.

Ласкавість і щира добра усмішка ще дужче дратували, тому він подивився на її бейджик і сказав:

–Лізо, мені потрібно сьогодні, завтра не підходить.

І криву нахабну посмішку на обличчя причепив. Проте Ліза не здавалась, вона ніби насолоджувалась їх протистоянням і ще дужче усміхнулася йому:

–Вибачте, але такої можливості немає...

–Все гаразд, Лізо, я залишусь, – пролунав бадьорий голос поряд. – Це не займе багато часу.

–А як же твій... – почала адміністраторка, проте Іванна її перебила.

–Почекає, – усміхнулася й повернулася до Адріана, який чомусь завмер. Спершу він її навіть не впізнав, адже її волосся сьогодні було яскраво-рожевого кольору. І довге, аж до лопаток. – Присядьте поки що тут, а я переодягнусь.

Дівчина показала на стілець і усміхнулася. Адріан зміг лише кивнути й сміливо розкинувся у кріслі, поглядаючи через дзеркало на Лізу. Тепер дівчина не усміхалася. Вона, вп'ялившись у свій монітор, ігнорувала гостя, надувши пухлі губки. «Симпатична, – подумав хлопець, – але сьогодні розбурхує уяву інша.» Ну ось, нарешті він сам собі зізнався. Можливо, все пройде щойно вони проведуть разом ніч. Всі думки про неї зникнуть і можна буде дихати вільно. Так і буде, точняк! Настрій піднявся і хлопець крутнувся в кріслі, привертаючи увагу Лізи. Дівчина подарувала йому ще одну натягнуту посмішку й відвернулась.

Іванна вийшла зі службового приміщення в короткому платті білого кольору, поверх якого пов'язала чорний фартух з брендом салону. Вони зустрілись поглядами. Її очі були спокійними, мов вечірня гладь хмарного неба. Адріан насупився від того, що прирівнює її очі з небом. Дівчина помітила його вираз обличчя і, здається, це її ще дужче розвеселило.

Вона стала позаду хлопця й поглянула на його відбиток в дзеркалі. Налаштувала крісло під його (чи свій) зріст, одягла накидку-пеньюар на широкі чоловічі плечі й автоматично доторкнулась до висків Адріана, вирівнюючи його обличчя так, щоб їй було зручно. Не помітив, що затамував подих від того дотику. Лише дивився уважно в її очі, намагаючись зрозуміти, що ж у них такого незвичайного, особливого.

–Привіт, – сказала тихо з усмішкою та ямочками на щоках, тим самим ошелешуючи хлопця.

–Привіт, – відповів і тільки зараз видихнув.

–Яку зачіску хочеш?

Дівчина взяла невеликий гребінець і провела ним по волоссю. Хотілось все ж таки її рук.

–Я тобі довіряю, – сказав і сам здивувався від своїх слів. Якого дідька це?


–Гаразд, – знову усмішка і ці милі ямочки.

«А рожевий їй пасує більше, ніж оте, що було вчора. Цікаво, який у неї натуральний колір? Блондинка?»

Дівчина взялася до роботи, намочила його волосся, знову розчесала гребінцем, проте Адріану хотілося відчувати її теплу шкіру. Зрештою, хіба не заради цього він сюди прийшов? Тому довелося йти на хитрість – весь час крутити головою, щоб теплі долоні лягали на виски. Кінець кінцем Іванна не витримала, сердито звела брови й схилилася обличчям до обличчя:

–Припини!

Її розгніваний настрій і близькість звеселили Адріана, тому він усміхнувся і ніжно ударив своїм носом її ніс. Іванна не здивувалась, але в її очах щось змінилося і дівчина гучно засміялася, вертаючись до роботи. І чого йому здався її носик великим? Ні, він гарний. Можливо, довший відносно обличчя, проте це їй пасувало!

Вона мовчала, а він не відводив погляду від її обличчя. Гіпнозував, сподіваючись, що вона почує його ментально й проведе рукою по волоссі. Проти шерсті. Як кота. Але дівчина лиш чаклувала з ножицями, гребінцем та електробритвою. Потім феном. А ще ігнорувала його погляд.

–Ну все, готово, як тобі? – запитала й нарешті подивилася в його вічі.

–Нормально, – сказав байдуже, навіть не дивлячись на своє волосся. Дівчина хмикнула, перевела погляд і все ж погладила рукою волосся.

Адріан знову затамував подих. Це було не так, як уві сні. Краще. Захотілось повторити. Знову й знову. А ще притиснути її до себе і впитися губами в її ніжні губки. Відвезти у свою квартиру і коха...

–Тобі пасує, – перебила його думки дівчина й знову мило усміхнулась, а потім підморгнула й додала: – сподіваюсь, в мене з'явився ще один постійний клієнт! До зустрічі!

Дівчина зникла за дверима з табличкою службове приміщення так швидко, що Адріан навіть не встиг слова мовити. Зітхнув і підійшов до Лізи, щоб розрахуватись.

***

Нащо вона це зробила? Нащо провела рукою по його світлому волоссю? Одна справа на вечірці, та зовсім інша на роботі. А якби Ліза помітила чи інші барбери? Звісно, її б не звільнили за таке, але неприємної розмови з директором не уникнула б. Добре, що все обійшлося.

Іванна уже хвилину стояла за дверима, які підпирала спиною. Щойно увійшла та одразу ж прилипла до них. Так гучно серце гупало і збилось дихання, що не могла поворухнутись. Сама не розуміла, як дійшла сюди. Адреналін так затопив її тіло, що вона не тямила себе. Ця афера для неї – виклик. Але разом з тим було щось іще. Якесь незрозуміле відчуття. Як... як захоплення.

Хитнула головою, мов струшуючи це незрозуміле відчуття й пішла переодягатись.

Думки в голові роїлися, перестрибуючи одна одну, обривались і виникали нові. «Як я тепер його знайду? Просити у Матвія номер телефону? Що робити далі? Наскільки близько підпустити до себе? Де він живе? Що??? А це для чого?!...» Зрештою, дівчина видихнула, перекинула спортивну чорну сумку через плече й вийшла з будівлі, не забувши попрощатись з усіма. А за порогом стала, наче вкопана. Адріан чекав її. Серце знову затріпотіло. Цього разу від страху. Що робити далі, Іванна так і не придумала. Імпровізація – не найсильніша її сторона.

–Прогуляємось? – запитав серйозно.

–Пробач, іншим разом, я спішу. Ти й так забрав багато мого часу.

Знизала плечима, сподіваючись, що рум'янець на щоках не виступить від її брехні.

–Тоді я можу тебе підвезти, – посміхнувся якось... хижо. Іванна проковтнула кім у горлі. Ця посмішка стільки всього обіцяла. А очі... вони з'їдали поглядом. Здається, вона перестаралася і тепер він хоче затягти її у ліжко. На такі жертви дівчина не була готова йти. Проте відмовити зараз теж не могла. Перед очима стояв образ сестри і її кволість, коли та встає з візка, допомагаючи собі руками. Іванні вона підходити до себе забороняє.

–Гаразд, Яровий, вези! – погодилася. – У тебе ж є кондиціонер у тачці, так? Ненавиджу червень і його спеку!

–Є, не хвилюйся, – запевнив хлопець, прикривши повіки. Чи то він так непомітно зиркнув на її голі ноги?

Через десять хвилин їзди Іванна точно знала, що він дивився на її ноги. Ну і чому вона одягла такі короткі шорти? Добре, хоча б сумка частину прикриває. Ще через десять хвилин, не витримала і попросила не витріщатись так, бо в неї є коханий. Ревнивий, до речі, аж страх. Знову блефувала.

Адріан на це лиш хитро посміхнувся, міцніше стис кермо лівою рукою й відповів:

–Для мене це не перешкода.

«От і добре!– подумала й усміхнулася. – Так легше буде йому забивати баки!»

–Самовпевнений який! – сказала вголос і прибрала сумку з ніг, щоб роздражнити дужче. Зловила жадібний погляд. – Голодний, мабуть, так? Бідненький!