Там, де починається небо

Там, де починається небо

Марія сиділа на кухні з чашкою холодного чаю, вдивляючись у порожнечу. Їй здавалося, що життя проходить повз неї: нескінченні робочі дні, байдужі обличчя колег і чужі успіхи, які лише нагадували про власні поразки. У телефоні не було жодного повідомлення, яке б хтось надіслав просто так, без причини. Самотність стала настільки звичною, що вона майже перестала її помічати. Майже.

Тієї ночі Марія вийшла на балкон, щоб подихати свіжим повітрям. Зоряне небо ніби насміхалося — величезне, безмежне, таке далеке від її буденності. Вона закрила очі й прошепотіла:

— Хочу втекти. У світ, де я потрібна. Де знову відчую, що живу.

Раптово одна із зірок яскраво спалахнула і, замість того щоб впасти, наблизилася. Балкон залило сліпуче сяйво, і світ зник.

Марія прокинулася на м’якому моху серед лісу. Над головою висіло лілове небо з трьома сонцями. Вітер приносив аромат квітів і пряних трав. Її звичайний одяг зник, натомість на ній було просте, але витончене плаття з невідомої тканини.

— Вітаю, мандрівнице, — почула вона мелодійний голос.

Перед нею стояла висока жінка з білим волоссям у товстих косах і очима кольору бурштину. Вона спиралася на посох із сяючим кристалом на верхівці.

— Де я? — запитала Марія.

— У світі Наял, — відповіла незнайомка. — Ти — покликана. Сюди приходять ті, чиє серце прагне змін. Якщо приймеш цей світ, він стане твоїм домом.

Марія не знала, що відповісти, але відчувала дивне полегшення. Уперше за багато років її серце билося швидко від надії, а не від тривоги.

Селище Ліллар зустріло Марію гостинно. Місцеві не питали про її минуле, лише показували, як жити серед природи, як чути й відчувати світ.

Її першими вчителями стали маги стихій. Жінка вчилася розводити вогонь дотиком руки, кликати вітер і знаходити чисту воду в сухому ґрунті. Їй давалося важко — вона часто сумнівалася в собі, губила концентрацію, змушуючи іскри вириватися з-під контролю. Але мешканці Ліллара не сварилися, а терпляче підтримували.

Саме на одному з тренувань Марія вперше зустріла Ріана. Він був воїном із клану Вітру, високим і мовчазним. Його темне волосся ледь торкалося плечей, а в зелених очах ховалася глибока рішучість. Він не поспішав до неї з усмішками, лише спостерігав збоку, поки Марія вперто намагалася підняти легкий вітерець.

— Ти тримаєш силу в кулаці, — сказав він, підійшовши. — Спробуй відпустити. Вітер не можна змусити, він повинен захотіти йти з тобою.

Його слова стали ключем. Коли Марія перестала стискати пальці й відчула потік енергії як щось живе, легкий подув торкнувся її щоки. Вона здивовано всміхнулася, а Ріан уперше відповів їй поглядом, у якому читалася повага.

З того дня вони проводили багато часу разом. Він навчав її не лише магії, а й мистецтва довіряти собі. Поступово жінка зрозуміла: Ріан був тією опорою, якої їй так бракувало в минулому житті.

Ідилію зруйнувала тривожна звістка. До Ліллара примчав гонець: Тіні з півночі почали захоплювати землі Наялу.

— Це не твоя війна, Маріє, — сказав Ріан. — Ти можеш залишитися в безпеці.

— Ні, — відповіла вона. — Я не можу дивитися, як цей світ, який дав мені все, гине.

Старійшина селища мовила, що єдиний шанс зупинити Тінь — пробудити силу Храму Світла. Лише чиста душею людина здатна пройти його випробування.

Дорога була нелегкою. Марія й Ріан тиждень подорожували через ліси, які відтворювали їхні спогади, і гори, де вітер випробовував їхній страх. Одного разу вночі на них напали тварини-тіні — спотворені істоти, що колись були звичайними мешканцями світу. Ріан відбивав удари мечем, а Марина змусила себе використати магію вогню, створивши яскравий спалах і прогнавши ворогів.

— Ти вже сильніша, ніж сама думаєш, — тихо сказав Ріан після бою, торкнувшись її плеча.

Коли вони дісталися Храму Світла , перед ними постала велична будівля, схожа на витвір світла і каменю. Усередині на Марію чекало озеро-відображення. Пройшовши в його сяйво, вона побачила не лише своє минуле — самотність і біль, — а й те, ким могла стати.

Марія прийняла себе, зі своїми слабкостями і силою, і озеро наповнило її серце світлом.

Коли Марія повернулася в Ліллар, Тіні вже наближалися. Їхні тіла були сплетені з темряви, а очі світилися голодом. Жителі селища готувалися до останнього бою.

— Ти не мусиш цього робити сама, — сказав Ріан, стискаючи її руку.

— Мушу, — відповіла Марія. — Бо тепер знаю, що я — частина цього світу.

Вона вийшла на пагорб, де чорна хвиля Тіні готова була знищити все. Марія підняла руки, і світло з її серця розлилося над землею.

— Ви втратили себе, — сказала вона тихо, але слова почули всі. — Але це ще не кінець.

Темрява завила, намагаючись прорватися крізь світло. І тоді з її глибин почали з’являтися обличчя — людські, ельфійські, звірині. Вони дивилися на Марію очима, повними страху і надії.

— Поверніться додому, — благала вона.

Один за одним силуети Тіні розчинялися, залишаючи після себе звичайних людей і створінь, врятованих від прокляття. Коли останній крик стих, на землю опустилася тиша. Але тепер вона була спокійною, мирною.

Марія стояла на пагорбі поруч із Ріаном і дивилася на обрій. Ліллар оживав після битви, мешканці обіймали врятованих рідних.

— Ти стала їхнім світлом, — сказав Ріан.

Марія посміхнулася.

— Я просто знайшла себе. І тих, за кого варто боротися.

Того вечора вона зрозуміла: загадане колись бажання справдилося. Вона отримала другий шанс і родину, якої так потребувала.

Вона вже ніколи не буде самотньою.

                                Це фінал історії

Якщо історія вам сподобалася, подаруйте книзі сердечко і коментар.