Так

“Перед церемонією 
” 
Анна сиділа в кімнаті, де все було надто світлим. 
Занадто тихим. 
Занадто правильним. 
Наче світ навмисно прибрав усі звуки, щоб дати їй можливість “просто 
відчути щастя”. 
Але щастя не приходило так, як обіцяли в кіно. 
Сукня була на ній. 
Ідеальна. 
Відновлена. 
Виправлена після всіх переробок і нервів. 
Але чомусь саме зараз вона відчувалася важчою, ніж учора. 
Анна дивилася в дзеркало. 
І не впізнавала себе не тому, що виглядала інакше. 
А тому, що всередині було відчуття, ніби вона стоїть на межі чогось 
великого і невідомого. 
— Ти як? — тихо запитала подруга ззаду. 
Анна не відповіла одразу. 
Лише ковтнула повітря. 
— Я… не знаю, — нарешті сказала вона. 
І сама здивувалась цій відповіді. 
Бо вона мала сказати “добре”. 
Мала усміхнутися.Мала бути “нареченою”. 
Але замість цього в грудях піднімалося щось дивне. 
Не страх. 
Не сум. 
А напруга, яка накопичувалась занадто довго. 
Її погляд ковзнув по кімнаті. 
Квіти. 
Стрічки. 
Фотографії. 
План таймінгу. 
Все було ідеально організовано. 
І саме це лякало найбільше. 
— Мені здається, я зараз… — Анна зупинилась. 
Вона не знала, як це сказати. 
Подруга підійшла ближче. 
— Що? 
Анна повільно видихнула. 
— Мені здається, що я зараз не встигаю за цим днем. 
Тиша. 
— У сенсі? — обережно. 
Анна сіла. 
Сукня трохи зім’ялася, але їй було байдуже. 
— Я весь цей час думала, що весілля — це момент. 
— Один день.— І все стане зрозуміло. 
Вона засміялася коротко. 
Без радості. 
— А я зараз сиджу тут і думаю, що я навіть не встигаю відчути, що це 
взагалі зі мною відбувається. 
Подруга не перебивала. 
І це було найгірше — тиша без відповідей. 
Анна опустила погляд на свої руки. 
— Я його люблю, — тихо сказала вона. 
Пауза. 
— Я точно його люблю. 
І це було правдою. 
Але чомусь цього було недостатньо, щоб заспокоїтися. 
Вона підняла очі знову. 
— Але чому тоді мені так… тісно? 
І в цей момент голос у коридорі покликав: 
— Через п’ять хвилин вихід! 
Світ одразу став реальнішим. 
Різкішим. 
Ближчим. 
Подруга взяла її за руки. 
— Подивись на мене. 
Анна подивилась. 
— Ти не мусиш зараз все розуміти.— Ти просто маєш зробити крок. 
Анна кивнула. 
Але очі вже були вологі. 
Вона піднялася. 
Сукня знову стала “ідеальною формою”. 
Нареченою. 
Ролью. 
І саме в цей момент її накрило остаточно. 
Не паніка. 
Не істерика. 
А тихий, глибокий злам — коли всередині раптом стає надто багато 
всього, що ти довго тримала під контролем. 
Анна закрила очі на секунду. 
І прошепотіла: 
— Я боюсь не весілля… 
Пауза. 
— Я боюсь, що я зараз вийду туди — і це вже не можна буде повернути 
назад. 
Тиша стала щільною. 
І десь за стіною вже чекало життя, яке мало початися з “так”. 
Але всередині Анни вперше за весь час звучало зовсім інше питання: 
“А чи я справді готова сказати це “так” не моменту… а всьому, 
що буде після?”