На два міста

Анна і Данило повернулися з весілля Ніки та Назара щасливими, але 
виснаженими. 
Кілька днів життя текло звичним руслом. Робота, домашні справи, вечори 
разом із Мартіном, який давно вважав себе повноправним господарем 
квартири. 
Одного вечора Данило повернувся додому пізніше звичайного. 
Він виглядав задумливим. 
— Щось сталося? — спитала Анна, ставлячи перед ним чашку чаю. 
Данило усміхнувся. 
— Скоріше навпаки. 
Він сів навпроти неї. 
— Пам'ятаєш, я колись казав, що мрію відкрити ще одне кафе? 
Анна кивнула. 
— Здається, ця мрія може стати реальністю. 
Наступну годину він розповідав про приміщення в сусідньому місті, про 
бізнес-план, про ризики та можливості. 
Анна слухала уважно. 
Вона давно помітила, як загоряються його очі, коли він говорить про свою 
справу. 
І їй подобалося це бачити. 
— Є тільки одна проблема, — сказав Данило наприкінці. 
— Яка? 
— Якщо все вийде, мені доведеться провести там мінімум пів року. 
Анна мовчки дивилася на нього. 
— І я хотів запитати... 
Він зробив паузу.— Можливо, ти поїдеш зі мною? 
Анна відчула легкий укол суму. 
Не тому, що не хотіла бути поруч. 
Навпаки. 
Саме тому, що хотіла. 
— Данило... 
Вона взяла його за руку. 
— Якби це залежало тільки від мене, я б погодилася. 
— Але? 
— У мене зараз завал по роботі. 
Анна зітхнула. 
— Керівництво призначає зустрічі майже щотижня. Мене почали залучати 
до нових проєктів. Я просто не можу зараз усе кинути. 
Данило кілька секунд мовчав. 
Потім кивнув. 
— Я так і думав. 
— Ти образився? 
— Ні. 
Він усміхнувся. 
— Я б образився, якби ти відмовилася від своєї мрії заради моєї. 
Анна відчула полегшення. 
Саме тому вона його і любила. 
Він ніколи не ставив її перед вибором. 
— Тоді буде ще одне питання.— Яке? 
— Чи буде для тебе нормально, якщо я якийсь час житиму на два міста? 
Анна навіть не замислювалася. 
— Звичайно. 
— Точно? 
— Данило... 
Вона усміхнулася. 
— Я тобі цілком довіряю. 
Минали тижні. 
Потім місяці. 
Данило оформив оренду, підписав документи, почав ремонт нового 
приміщення. 
Його життя перетворилося на постійні поїздки між двома містами. 
І ось минуло вже два місяці. 
Два місяці ранкових повідомлень. 
Два місяці вечірніх відеодзвінків. 
Два місяці, коли порожня половина ліжка нагадувала Анні, наскільки вона 
звикла до його присутності. 
І хоча вона продовжувала повторювати собі, що це лише тимчасово... 
Останнім часом їй усе частіше здавалося, що між ними починає 
з'являтися щось нове. 
Не недовіра. 
Не ревнощі. 
А відстань. 
Маленька.Ледь помітна. 
Але відстань. 
Звичайний осінній вечір. 
За вікном моросив дощ, а Анна сиділа за ноутбуком, складаючи план 
роботи на наступний тиждень. 
Мартін розлігся просто на столі, займаючи рівно ту частину місця, яка 
була потрібна їй найбільше. 
— Ти дуже допомагаєш, — пробурмотіла Анна, відсуваючи його хвіст від 
клавіатури. 
У цей момент пролунав дзвінок у двері. 
Анна здивовано підняла голову. 
Нікого вона не чекала. 
Вона відчинила двері. 
На порозі стояв кур'єр із великим букетом еустом. 
Улюблених квітів Анни. 
— Доставка для Анни Войчук. 
— Для мене? 
— Так. 
Анна розписалася і взяла букет. 
Кур'єр побажав гарного вечора і пішов. 
Деякий час вона просто стояла посеред коридору. 
Еустоми. 
Саме білі та ніжно-рожеві. 
Саме такі, які вона любила найбільше. 
Усміхнувшись, вона дістала телефон.Анна: 
"Дякую за шикарний букет " 
Повідомлення полетіло Данилові. 
Відповідь прийшла не текстом. 
Телефон одразу задзвонив. 
— Привіт, — почувся голос Данила. 
— Квіти просто неймовірні. 
На іншому кінці запала пауза. 
— Які квіти? 
Анна засміялася. 
— Данило, ну серйозно. 
— Анно. 
Його голос став трохи серйознішим. 
— Я не відправляв тобі жодних квітів. 
Посмішка повільно зникла з її обличчя. 
— Що? 
— Я нічого не замовляв. 
Анна подивилася на букет у своїх руках. 
Раптом він став важчим. 
— Може, кур'єр помилився адресою? 
— Можливо, — відповів Данило. — Але тоді дивно, що він назвав твоє 
ім'я. 
Після цього вони ще довго говорили. 
Про роботу. 
Про кафе.Про плани на вихідні. 
Але думки Анни постійно поверталися до квітів. 
Коли розмова закінчилася, вона поставила букет у вазу. 
Еустоми виглядали бездоганно. 
Наче людина, яка їх обирала, дуже добре знала її смаки. 
Минуло близько години. 
Мартін уже дрімав на дивані. 
Ноутбук був закритий. 
Анна саме збиралася зробити чай. 
І тут задзвонив телефон. 
Номер був незнайомий. 
Вона кілька секунд дивилася на екран. 
Потім відповіла. 
— Алло? 
На тому кінці кілька секунд панувала тиша. 
А потім вона почула голос, який не чула вже дуже давно. 
— Привіт, Аня. 
У неї завмерло серце. 
Вона впізнала цей голос одразу. 
Стас.