Весілля Ніки

Анна застебнула сережку і глянула на годинник. 
— Данило, давай швидше! Ми запізнюємося! 
З іншої кімнати почувся його голос: 
— Та йду я! 
Анна усміхнулася. 
Ніка спеціально попросила всіх не запізнюватися. 
І це було особливо смішно, враховуючи, що зазвичай саме Ніка 
змушувала всіх чекати на себе. 
"Дивно чути це від людини, яка все життя запізнюється," — подумала 
Анна. 
У квартирі щось грюкнуло. 
— Данило! 
— Уже біжу! 
За кілька секунд він вибіг зі спальні, на ходу застібаючи ґудзик на сорочці. 
— Ну як? 
Анна окинула його поглядом. 
— Якщо чесно, то я починаю розуміти, чому наречений сьогодні не 
головний красень вечора. 
— Обережно, я можу до цього звикнути. 
— Не хвилюйся, не встигнеш. 
Данило засміявся, підійшов ближче і коротко поцілував її в скроню. 
Цей жест був таким звичним, що Анна навіть не задумалась про нього. 
Колись вона мріяла про велике кохання. 
Тепер же найбільше цінувала саме такі моменти. 
Спокійні.Теплі. 
Домашні. 
— Ну що, поїхали? 
— Поїхали. 
Данило взяв ключі від машини, а Анна ще раз перевірила телефон. 
На екрані світилися десятки повідомлень у чаті: 
«Весілля Ніки та Назара» 
І до початку святкування залишалося менше години. 
Дорогою до ресторану в машині грала тиха музика. 
За вікном пропливали знайомі вулиці, а осінній вечір повільно огортав 
місто золотавим світлом ліхтарів. 
Анна дивилася у вікно і задумливо усміхалася. 
— Знаєш, я дуже боюся сьогодні розплакатися. 
Данило на мить відвів погляд від дороги. 
— Через що? 
— Через Ніку. 
Вона засміялася. 
— Я вже зараз уявляю її в сукні. Ще трохи — і почну ревіти. 
— Настільки все погано? 
— Настільки все красиво. 
Анна поправила пасмо волосся за вухо. 
— Ми стільки років дружимо... Мені здається, я розплачуся ще до того, як 
вона дійде до арки. 
Данило усміхнувся. 
— Не хвилюйся.— Чому? 
— У тебе ще буде можливість потренуватися. 
Анна повернула голову. 
— В сенсі? 
Він ніби випадково знизав плечима. 
— Ну... коли побачиш ще одну гарну наречену. 
На його губах з'явилася ледь помітна усмішка. 
Анна завмерла. 
На кілька секунд навіть забула, що хотіла відповісти. 
Стоп. 
Що? 
Вона повільно перевела погляд на Данила. 
Той спокійно дивився на дорогу, ніби не сказав нічого особливого. 
У нього на мене є плани... 
Ця думка з'явилася сама собою. 
Несподівано. 
Але чомусь зовсім не налякала. 
Ще рік тому Анна втекла б від таких слів. 
Почала б шукати прихований сенс. 
Тиск. 
Очікування. 
Зобов'язання. 
А зараз... 
Вона просто посміхнулася.Тихо. 
По-справжньому. 
— Це був дуже хитрий натяк? 
— Можливо. 
— Я так і знала. 
— А я нічого не казав. 
— Звичайно. 
Данило засміявся. 
І на кілька секунд накрив її руку своєю. 
Просто так. 
Без слів. 
За вікном з'явилася будівля ресторану. 
Біля входу вже збиралися гості. 
Світло гірлянд відбивалося у великих вікнах, а на парковці стояли десятки 
автомобілів. 
— Схоже, ми встигли, — сказав Данило, вимикаючи двигун. 
— Дивно. 
— Чому? 
— Бо Ніка просила не запізнюватися. 
Данило розсміявся. 
— Так, це справді підозріло. 
Анна взяла його за руку. 
І вони разом вийшли з машини. 
Попереду на них чекало весілля.А попереду в їхньому житті — щось значно більше, ніж вони поки що 
наважувалися озвучити вголос.