Нові десерти

Анна вийшла з кафе і повільно рушила додому. 
Повітря було прохолодним, але приємним. 
Перші краплі дощу впали на асфальт, залишаючи темні плями на 
тротуарі. 
Анна підняла голову до неба. 
— Ну тільки не зараз, — усміхнулася вона сама до себе. 
Але дощ не збирався слухати. 
З кожною хвилиною він ставав сильнішим. 
Перехожі пришвидшували крок, ховалися під навісами магазинів і 
розкривали парасольки. 
Анна ж просто натягнула капюшон і продовжила йти додому. 
До під'їзду залишалося всього кілька метрів, коли її увагу привернув 
тихий звук. 
Наче хтось жалібно нявкнув. 
Вона зупинилася. 
Озирнулася навколо. 
Під старою лавкою біля під'їзду сиділо маленьке мокре кошеня. 
Зовсім крихітне. 
Його шерсть промокла наскрізь, а великі очі злякано дивилися на світ. 
Кошеня тремтіло від холоду і раз по раз тихенько нявкало. 
Анна відчула, як щось стислося в грудях. 
— Ну і хто тебе тут залишив? 
Вона присіла поруч. 
Кошеня спробувало відступити, але сил на втечу в нього майже не було. 
Дощ уже лив стіною.Залишити його тут означало приректи на біду. 
Анна обережно простягнула руки. 
— Ходімо. 
На її подив, кошеня майже одразу дозволило взяти себе на руки. 
Маленьке тільце було холодним, як лід. 
Воно притиснулося до її куртки, ніби зрозуміло, що тепер у безпеці. 
— Ну от, тепер нас двоє, — тихо сказала Анна. 
І сама усміхнулася своїм словам. 
У квартирі вона насамперед загорнула кошеня в рушник. 
Потім поставила мисочку з водою. 
Малюк жадібно почав пити. 
Лише тоді Анна усвідомила очевидну річ. 
У неї зовсім нічого немає для кота. 
Ні корму. 
Ні лотка. 
Ні наповнювача. 
Ні іграшок. 
Абсолютно нічого. 
Вона сіла на диван з телефоном у руках, а кошеня тим часом вже 
влаштувалося поруч, ніби жило тут усе життя. 
— Ну що ж, друже, — зітхнула Анна. — Схоже, нам доведеться терміново 
облаштовувати твоє нове життя. 
Вона відкрила додаток доставки. 
До кошика полетіли корм для кошенят, мисочки, лоток, наповнювач, 
дряпка, лежанка, кілька іграшок і навіть маленька м'яка ковдрочка.Коли сума замовлення висвітилася на екрані, Анна лише тихо засміялася. 
— Ти з'явився в моєму житті двадцять хвилин тому, а вже витратив 
більше за мене. 
Кошеня у відповідь голосно нявкнуло. 
Наче погоджувалося. 
І вперше за довгий час квартира здалася Анні не порожньою. 
А живою. 
Минув тиждень. 
Анна прокинулася від знайомого муркотіння десь біля самого вуха. 
Вона навіть не відкривала очей. 
— Мартіне, ще п'ять хвилин... 
У відповідь кошеня лише голосніше замуркотіло і торкнулося носом її 
щоки. 
Анна усміхнулася. 
За цей тиждень маленький мешканець квартири вже поводився так, ніби 
був її господарем. 
Вона підвелася з ліжка, насипала корм у миску, налила свіжої води й 
почухала Мартіна за вушком. 
— Не сумуй. Я скоро повернуся. 
Кошеня, здається, не дуже повірило цій обіцянці. 
Надворі було сіро. 
Осінь непомітно підкрадалася до міста. 
Небо затягнули хмари, а прохолодний вітер ганяв листя тротуарами. 
Саме така погода ідеально підходила для кави та чогось солодкого. 
Анна зайшла до кафе. 
Всередині було тепло і затишно.Вона одразу помітила нову вітрину з десертами. 
— Значить, не обманув, — усміхнулася вона сама до себе. 
Замовила лате і новий десерт із карамеллю та горіхами. 
Потім сіла за свій улюблений столик біля вікна. 
Не минуло й кількох хвилин, як поруч хтось відсунув стілець. 
Анна підняла очі. 
Це був власник кафе. 
— Не заперечуєш? 
— Вже сів, — усміхнулася вона. 
— Справедливо. 
Він усівся навпроти. 
Спокійно. 
Без зайвої впевненості. 
Без того дивного напору, який Анна вже встигла колись пізнати. 
— Ну що, — сказав він, обпершись ліктем на стіл. — Розповідай. Що в 
тебе нового? 
Анна навіть трохи розгубилася. 
Щось нового? 
Він же навіть старого не знає. 
— Це дуже складне питання, — засміялася вона. 
— Чому? 
— Бо ти нічого про мене не знаєш. 
— Це тимчасова проблема. 
Анна мимоволі посміхнулася.Вона задумалась. 
— Ну... нещодавно в мене з'явився новий друг. 
— Так? 
— Дуже нахабний. 
— Це вже цікаво. 
— Постійно будить мене зранку. 
— Жахлива людина. 
— Саме так. 
— І хто ж це? 
Анна дістала телефон. 
Знайшла фотографію. 
І простягнула йому. 
На екрані розвалився маленький рудий Мартін, який спав на подушці так, 
ніби оплачував оренду. 
Кілька секунд чоловік мовчав. 
Потім засміявся. 
По-справжньому. 
— Так, виглядає дуже підозріло. 
— Я знайшла його біля під'їзду під дощем. 
— І тепер він господар квартири? 
— Саме так. 
— А ти просто живеш у нього. 
— Схоже на те. 
Вони обоє засміялисяІ Анна раптом помітила дивну річ. 
Вона почувалася так, ніби розмовляє зі старим знайомим. 
Без хвилювання. 
Без необхідності підбирати правильні слова. 
Без страху сказати щось не те. 
— До речі, — сказав він після паузи. — У цього кота є ім'я? 
— Мартін. 
— Серйозне ім'я для такого маленького бешкетника. 
— Він швидко до нього доросте. 
Чоловік усміхнувся. 
— А я, здається, забув представитися нормально. 
Він простягнув руку через стіл. 
— Я Данило. 
Анна на секунду завмерла. 
І зрозуміла, що за всі ці зустрічі вони навіть не обмінялися іменами. 
Вона подала руку у відповідь. 
— Анна. 
— Приємно познайомитися, Анно. 
І чомусь цього разу ці слова прозвучали зовсім по-особливому.