Аптека навпроти

Минуло вже пів року, як Анна жила у своїй квартирі. Вона звикла до 
самотності, але іноді вечорами вона все ж давала про себе знати — тихо, 
непомітно, як фонова порожнеча в кімнаті. 
Вона не була готова відкривати комусь своє серце. 
За цей час вона бачилася з подругою лише раз. Майже щодня заходила в 
магазин біля дому, купувала щось смачне й дивилася серіали, ніби цим 
заповнювала тишу. 
Робота стала її втечею. Анна так старанно працювала, що здала проєкт 
раніше терміну — і за це отримала підвищення. 
Якось увечері задзвонив телефон. 
— Привіт, подруго. Як ти? — голос Ніки був, як завжди, енергійний. 
— Привіт. Усе добре… насолоджуюсь своїм самотнім життям, — відповіла 
Анна, і сама почула в своїх словах легку втому. 
— Сьогодні я планую додати фарб у твоє сіре життя. 
— Можливо, мені це навіть не завадить. 
— Одягай щось дуже… ефектне. Ми йдемо в бар. Сюрприз з мене. 
— Ем… добре. Скинь адресу і час. 
— Уже скинула. Чекаю тебе! 
Анна відклала телефон і пішла готуватися. 
Вона прийшла вчасно. Ніка, як завжди, запізнювалась. 
Анна зайшла в бар і вирішила дочекатися подругу всередині. Вона 
замовила шот і легко пританцьовувала під музику, коли раптом за спиною 
пролунав знайомий голос: 
— Ось так зустріч. 
Анна обернулася. 
Це був той самий хлопець із кафе.— Привіт… не очікувала тебе побачити знову, — сказала вона трохи 
здивовано. 
— А ось і мій сюрприз! — радісно вигукнула Ніка, підходячи до них із 
усмішкою. 
— То ось чиї це “руки”, — Анна примружилась. 
— Я подумала, що вдвох вам, звісно, весело, але втрьох буде ще краще. 
Так, Назар? — підморгнула Ніка. 
— Сподіваюсь на це, — відповів він із легкою усмішкою. 
Назар трохи нахилив голову, ніби щось обдумував, а потім подивився на 
Анну. 
— Потанцюємо? — спитав він просто, без зайвих слів. 
Анна на мить розгубилась. Вона вже хотіла відмовитись за звичкою, але 
музика, алкоголь і його спокійний погляд зробили своє. 
— Добре, — коротко відповіла вона. 
Він взяв її за руку обережно, ніби перевіряв, чи вона не відсмикнеться, і 
повів ближче до танцполу. 
Музика була м’яка, трохи повільна. Вони не розмовляли спочатку — 
просто рухались в ритмі, не порушуючи тиші між ними. 
Анна ловила себе на думці, що їй не ніяково. Навпаки — спокійно. 
Назар трохи нахилився до неї: 
— Ти завжди така серйозна? 
Вона ледь усміхнулась. 
— Тільки коли не знаю, що сказати. 
— Тоді не кажи нічого, — спокійно відповів він. 
І вони знову замовкли, але ця тиша вже не тиснула. 
Анна не помітила, як час пройшов. Вона просто вперше за довгий час не 
думала ні про роботу, ні про самотність.Ніка тим часом уже встигла замовити ще кілька напоїв. Її сміх ставав 
голоснішим, рухи — менш впевненими. 
— Ой, здається, я трохи… переборщила, — засміялась вона, тримаючись 
за барну стійку. 
Назар одразу підійшов до неї. 
— Я проведу тебе додому, — сказав він без обговорень. 
— Та я нормально… — пробурмотіла Ніка, але вже хиталась. 
— Ні, не нормально, — спокійно перебив він. 
Вона щось ще невдоволено пробурчала, але все ж дозволила йому взяти 
її під руку. 
Перед тим як піти, Ніка кинула Анні винувату усмішку: 
— Я тобі потім все розкажу… 
І зникла разом із Назаром у натовпі. 
Анна залишилась біля виходу бару. 
На секунду вона відчула легку порожнечу — вечір різко закінчився. 
Вона дістала телефон, подивилась на екран і сховала назад. Викликати 
таксі було зайвим — квартира недалеко, а вона була трохи напідпитку, 
але цілком твереза, щоб дійти сама. 
Вона повільно пішла в бік дому. 
Місто було тепле, світло ліхтарів розмивалось у вечірньому повітрі. 
І чомусь у голові весь час крутився той танець. 
Анна зайшла до магазину вже біля під’їзду, щоб купити води на ранок, 
щось до сніданку, морозиво і пляшку вина. 
Звичайний набір для вечора, який мав би трохи заповнити тишу вдома. 
Вона взяла кошик і швидко пройшлась між рядами, не затримуючись ні на 
чому зайвому. Думки все ще повертались до вечора в барі — до музики, 
до танцю, до того, як легко їй було поруч із Назаром.На касі утворилась невелика черга. 
Анна стала останньою. 
Позаду почувся чоловічий голос: 
— Вибачте… вам допомогти донести пакунки? 
Вона повільно обернулась. 
Хлопець виглядав щиро, навіть трохи розгублено, ніби справді хотів 
просто допомогти. 
Анна подивилась на нього кілька секунд занадто довго. 
— Собі краще допоможи, — сухо відповіла вона. 
На мить у повітрі зависла незручність. 
Хлопець одразу змінився в обличчі. 
— Вибачте… гарного вечора, — тихо сказав він і відійшов убік. 
Анна нічого не відповіла. 
Вона просто розрахувалась і вийшла з магазину, міцніше стиснувши 
пакети в руках. 
Тільки коли двері за нею зачинились, вона видихнула. 
І чомусь ця коротка розмова чомусь залишила після себе дивний осад — 
не провини, а порожнього місця всередині. 
Того вечора Назар написав їй першим. 
Назар: 
«Гарно провели вечір. Дякую тобі.» 
Анна дивилась на повідомлення кілька секунд, перш ніж відповісти. 
Анна: 
«Мені теж сподобалось.» 
Вона вже хотіла відкласти телефон, але потім, ніби між іншим, додала: 
«Як там Ніка?»Відповідь прийшла майже одразу. 
Назар: 
«Все нормально, але їй стало зле. Трохи перебрала, тому я залишився 
з нею, щоб приглянути.» 
Анна завмерла. 
Вона кілька разів перечитала повідомлення, ніби шукаючи між рядків 
щось більше, ніж там було написано. 
“Залишився з нею…” 
Здавалося б, нічого особливого. Він просто допомагає її подрузі. 
Але всередині Анни щось неприємно стиснулося. 
Легка, майже непомітна нотка ревнощів з’явилась раптово — і одразу ж її 
роздратувала. 
Вона відклала телефон, ніби це могло заглушити думки. 
Це ж Ніка. Це нормально. Він просто допомагає. 
Але чомусь ця думка не заспокоювала так, як мала б. 
Наступного ранку Анна прокинулась із дивним відчуттям. 
Ніби вона чогось чекає. 
Вона кілька разів брала телефон до рук, просто дивилась на екран і знову 
клала його назад. Повідомлення від Назара так і не з’явилось. 
Це було дивно. 
Учора все було… нормально. Навіть добре. 
Анна намагалася відволіктись — робота, кава, звичайні справи. Але 
думки все одно повертались до одного й того ж. 
Чому він мовчить? 
Ближче до обіду вона не витримала і написала Ніці. 
Минуло кілька хвилин.Ніка: 
«Все нормально, я трохи помираю після вчора , голова тріщить» 
Анна навіть ледь усміхнулась. 
Але наступне повідомлення змусило її завмерти. 
«Назар ще досі зі мною. Ми вже сходили на сніданок, зараз сидимо, 
розмовляємо.» 
Анна перечитала текст кілька разів. 
Повільно. 
Ніби намагалась переконати себе, що вона неправильно зрозуміла. 
“Досі з нею…” 
Телефон опустився в її руку. 
У грудях неприємно стиснуло. 
Вона не мала на це права — ні на ревнощі, ні на роздратування. 
Він їй нічого не обіцяв. 
Але це не заважало відчуттю з’явитись. 
І вперше Анна чітко усвідомила, що їй не байдуже. 
Анна не витримала. 
Пальці самі потягнулись до телефону. Вона довго дивилась на екран, ніби 
сперечалась сама з собою, а потім усе ж написала. 
Анна: 
«Як ти?» 
Відповідь прийшла не одразу. 
Коли телефон нарешті завібрував, Анна майже одразу відкрила 
повідомлення. 
Назар: 
«Нормально.»Коротко. 
Сухо. 
Без жодного зайвого слова. 
Анна перечитала це повідомлення кілька разів, ніби в ньому мало 
з’явитись щось інше, якесь пояснення або продовження. Але нічого не 
змінювалось. 
Вона повільно поклала телефон на стіл. 
І тільки тоді помітила, як починає боліти голова. 
Спочатку легкий тиск у скронях, майже непомітний. Потім — все 
сильніше. 
Треба таблетки. 
Анна відкрила шафки на кухні — порожньо. У новій квартирі вона ще 
навіть не встигла зібрати базові речі з аптечки. 
Вона видихнула і взяла ключі. 
Аптека була зовсім поруч. 
Коли Анна зайшла всередину, повітря було трохи прохолодним і пахло 
ліками та папером. 
Вона підійшла до каси, не особливо дивлячись по сторонах. 
— Аспірин, будь ласка, — тихо сказала вона. 
Вона підняла очі… 
І завмерла. 
За касою стояв той самий хлопець із магазину. 
Той, який пропонував допомогти донести пакунки. 
На мить Анні стало ніяково так, ніби її зловили на чомусь незручному. 
Вона одразу згадала свою різку відповідь тоді — і це відчуття неприємно 
кольнуло всередині. 
Вона швидко опустила погляд.Хлопець впізнав її, але нічого не сказав зайвого. Просто ввічливо пробив 
товар. 
Анна поспіхом розрахувалась. 
І вже майже вибігаючи з аптеки, на секунду затримала погляд на його 
бейджі. 
Олександр. 
Вона запам’ятала ім’я випадково. 
І одразу вийшла на вулицю, ніби тікаючи від власних думок. 
Анна повернулась додому повільніше, ніж зазвичай. 
Голова все ще неприємно пульсувала, але вже менше — аспірин мав 
трохи допомогти. Вона поставила пакет на стіл і кілька секунд просто 
стояла в тиші квартири. 
Телефон лежав поруч. 
Вона не хотіла його брати. 
Але все одно взяла. 
Екран був порожній. 
Ніяких нових повідомлень. 
Вона відклала телефон і підійшла до вікна, ніби там можна було знайти 
якісь відповіді. 
І саме в цей момент телефон завібрував. 
Анна здригнулась. 
Ім’я на екрані змусило її завмерти. 
Назар. 
Вона не одразу відкрила повідомлення. Декілька секунд просто дивилась. 
А потім все ж розблокувала телефон.Назар: 
«Ти як?» 
Анна повільно сіла на край дивану. 
В голові одразу з’явилось питання — чому зараз? 
Чому після сухої відповіді, після тиші, після всього раптом це коротке “ти 
як?” 
Вона кілька разів набирала текст і стирала. 
Нарешті відповіла: 
Анна: 
«Нормально. Голова трохи боліла, але вже краще.» 
Відповідь прийшла майже одразу. 
Назар: 
«Я був зайнятий.» 
Анна зупинилась. 
Дивне відчуття знову піднялось усередині — не образа, не радість, а 
щось змішане, незрозуміле. 
Вона не відповіла одразу. 
Телефон залишився в руках, але вона просто дивилась на екран. 
“Був зайнятий.” 
Два слова, які ніби мали все пояснити. 
Але чомусь не пояснювали нічого. 
Телефон Анни завібрував ближче до вечора. 
Повідомлення було від Ніки. 
Анна відкрила його майже автоматично, не очікуючи нічого особливого. 
Ніка: 
«Ми з Назаром тепер разом »Анна завмерла. 
На секунду в квартирі стало тихіше, ніж зазвичай — ніби навіть звуки з 
вулиці зникли. 
Вона перечитала повідомлення ще раз. 
І ще. 
Слова не змінювались. 
“Ми з Назаром тепер разом.” 
Анна повільно опустилась на диван. 
Вона не відчула одразу ні злості, ні сліз. 
Спочатку була тільки порожнеча. 
Та сама, яку вона так довго вміла ігнорувати. 
Потім з’явилось легке, неприємне відчуття всередині — ніби щось тихо 
зрушилось не на своє місце. 
Вона поклала телефон на коліна і дивилась на нього, не рухаючись. 
Звісно. 
Це ж логічно. 
Вони весь час були поруч. 
У голові раптом почали прокручуватись дрібні моменти: 
його повідомлення, танець, його холод, сніданок з Нікою… 
І всі ці шматочки раптом склались в одне ціле. 
Не історію кохання. 
А історію, в якій вона просто не була вибором. 
Анна різко видихнула і піднялась. 
Підійшла до вікна. 
Вулиця жила своїм звичайним життям — люди, машини, світло.А в ній всередині було тихо. 
Не боляче. 
Просто… порожньо. 
Вона довго стояла так, не рухаючись. 
І тільки одна думка чомусь затрималась: 
Я навіть не встигла нічого сказати 
Минуло кілька днів після повідомлення Ніки. 
Анна майже не відповідала на телефон. Вона ніби жила “на автопілоті” — 
робота, дім, короткі покупки в магазині, тиша вечорами. 
І саме в один із таких вечорів вона знову зайшла в ту саму аптеку. 
Після роботи боліла голова, і вона зайшла по щось просте — без зайвих 
думок. 
— Знову аспірин? — почувся знайомий голос. 
Анна підняла очі. 
Олександр. 
Він стояв за касою так само спокійно, як і минулого разу. 
Вона на секунду розгубилась. 
— Так… знову, — тихо відповіла вона. 
— Перевтома? — спитав він уже без формальності. 
Анна знизала плечима. 
— Мабуть. 
Він трохи затримав на ній погляд, ніби щось зчитував, але не тиснув. 
— Ти виглядаєш так, ніби давно нормально не відпочивала, — сказав він 
спокійно.Це прозвучало не як флірт. 
Швидше як констатація. 
Анна мовчки розрахувалась. 
Вже біля виходу він додав: 
— Якщо чесно, ти не схожа на людину, якій варто зараз йти додому і 
просто закриватись у квартирі. 
Вона зупинилась. 
— А на кого я схожа? — вперше трохи різкіше спитала вона. 
Олександр усміхнувся кутиком губ. 
— На людину, яка забагато тримає в собі. 
І після паузи: 
— Вип’єш каву зі мною колись? 
Анна не планувала погоджуватись. 
Але вона погодилась.Вони обмінялися номерами майже випадково. 
Анна вже збиралась йти, коли Олександр просто дістав телефон. 
— Давай так буде простіше, — сказав він спокійно. 
Вона на секунду вагалась, але все ж продиктувала номер. 
І майже одразу пішла додому.