Сам на сам

Як тільки Анна попрощалася з подругою, її телефон задзвонив. На екрані 
висвітилося: Стас. 
Вона подивилася на ім’я кілька секунд, потім спокійно відхилила виклик. 
Минуло лише кілька секунд — і прийшло повідомлення. 
«Ти серйозно думаєш, що без мене ти комусь потрібна? Ти ніхто сама 
по собі. Повернешся, коли набридне грати в незалежність.» 
Анна завмерла. 
Ці слова не були новими. Вона чула їх у різних формах багато разів — від 
нього, від його матері, від атмосфери в тому домі. Але зараз вони раптом 
перестали мати владу над нею. 
Вона повільно видихнула, дивлячись на екран. 
— Ні, — тихо сказала вона. 
Палець завис над екраном лише на мить. 
Потім вона відкрила контакт, натиснула «Заблокувати» і підтвердила дію. 
Екран став звичайним. 
Тиша. 
І цього разу вона не була важкою — вона була остаточною. 
На наступний день Анна заселилася в нові апартаменти. 
Квартира справді була шикарна — світла, простора, з великою 
кухнею-студією та затишною спальнею. Тут усе виглядало інакше: 
спокійніше, легше, ніби повітря навіть було іншим. 
Анна пройшлася кімнатами повільно, торкаючись пальцями поверхонь, 
ніби перевіряла, чи це справді її життя. 
— Ну… непогано, — тихо сказала вона сама собі. 
Її влаштовувало майже все. 
Окрім одного.У спальні висіли щільні штори яскраво-помаранчевого кольору. 
Анна зупинилася й скривилася. 
— Серйозно… помаранчевий? — пробурмотіла вона. 
Це був її найменш улюблений колір. Надто теплий, надто нав’язливий, 
надто “чужий”. 
Вона підійшла ближче, смикнула тканину пальцями й видихнула. 
— Ну нічого. Це можна виправити. 
І в цю мить вона раптом усвідомила щось просте: тепер вона може 
змінювати все без дозволу когось іншого. 
Вона взяла телефон і замовила нові штори онлайн — спокійного кавового 
відтінку, з доставкою кур’єром того ж дня. 
Увечері, вже повісивши нові штори в спальні, Анна зробила крок назад і 
подивилася на результат. 
Вона ледь усміхнулася. 
І вперше відчула, що ця квартира справді починає ставати її. 
Тієї ночі Анна вперше залишилася у новій квартирі сама. 
Було тихо. Надто тихо. 
Вона ходила кімнатою, ніби не могла знайти собі місця. То поправляла 
подушку, то ставила чашку з водою ближче до ліжка, то просто стояла 
біля вікна й дивилася на нічне місто. 
Раніше в такі моменти завжди був хтось поруч. Чийсь подих, чужі звички, 
чужа присутність, до якої вона звикла, навіть якщо вона її виснажувала. 
Тепер цього не було. 
Анна лягла у ліжко і натягнула ковдру. Матрац був інший, подушка — 
інша, навіть запах у кімнаті був новий. 
Вона заплющила очі. Просто незвично. 
Десь за вікном проїхала машина, у під’їзді тихо грюкнули двері, але в її 
квартирі залишалася тільки тиша. 
Тиша, яка більше не тиснула. 
Анна повернулася на бік, підклала руку під щоку й видихнула. 
— Я вдома, — тихо сказала вона сама собі.
І раптом зрозуміла: їй не страшно.Просто незвично. 
Десь за вікном проїхала машина, у під’їзді тихо грюкнули двері, але в її 
квартирі залишалася тільки тиша. 
Тиша, яка більше не тиснула. 
Анна повернулася на бік, підклала руку під щоку й видихнула. 
— Я вдома, — тихо сказала вона сама собі.