Остання крапля

У замку вхідних дверей клацнув ключ. 
Анна мимоволі напружилася і вимкнула плиту. З коридору пролунало 
важке сопіння Стаса, гуркіт вхідних дверей і глухий, ритмічний стукіт 
милиць по плитці. 
Ольга Миколаївна зашкандибала до вітальні, міцно вчепившись у сина. 
Обличчя свекрухи виражало вселенське страждання. Гіпс на нозі 
виглядав масивним і важким. 
— Ох, ні, далі я не піду, — простогнала вона, зупинившись посеред 
кімнати. — На другий поверх я з цією ногою не вилізу. Стасе, перенесіть із 
братом моє ліжко сюди, у вітальню. Буду жити тут. 
Вона важко опустилася на диван і одразу прискіпливо оглянула 
кухню-студію, ніби перевіряючи, чим Анна тут займалася цілий місяць. 
— А чого ти стоїш? — свекруха невдоволено глянула на невістку. — Не 
бачиш, як я намучилася? Хоч би чайник поставила. От Свєта, дружина 
Саші, — вона багатозначно подивилася на сина, — хоч і має купу роботи, 
а втрудилася щоранку приносити мені в лікарню сирники. А тут... навіть 
не подзвонила спитати, як мені той гіпс накладали. 
Анна завмерла біля кухонного столу. Вона перевела погляд на Стаса. 
Вона чекала, що він зупинить цей потік докорів, скаже, що Анна 
підготувала весь дім до її приїзду. 
Але Стас лише роздратовано потер перенісся і стягнув куртку. Він 
подивився на Анну. З докором. 
— Анно, ну справді, — промовив він втомлено. — Мама інвалід зараз, 
стрибає на одній нозі. Могла б проявити хоч трохи емпатії замість того, 
щоб зустрічати нас із таким обличчям. 
Анна в кухні стримує клубок у горлі. Вона відповідає спокійно: "У мене був 
завал на роботі, я здавала проєкт. Я фізично не мала часу дзвонити". 
Свекруха, звісно, закочує очі, мовляв, "знаємо ми твою роботу", а Стас 
невдоволено зітхає. День минає в напрузі: Анна подає, прибирає, 
свекруха влаштовується у вітальні й постійно кличе сина, не даючи їм 
побути разом. 
Ось нарешті настає вечір.Вони лягають у ліжко, і Стас відвертається до 
стіни зі словами: — Ти могла б поводитися привітніше сьогодні. Маматільки з лікарні, а ти ходиш із таким мученицьким виразом обличчя, 
ніби це ти ногу зламала. Невже так важко зробити вигляд, що ти їй 
рада? 
Він зітхнув, навіть не повернувшись до неї: — Знову ти починаєш. 
Тобі просто не вистачає жіночої мудрості. Зрозумій, Аня, мама в 
мене одна, а якщо ти не готова змінюватись в кращу сторону,бути 
мудра як моя мама, тоді я не знаю, про яке весілля ми взагалі 
говоримо. 
Після цих слів у спальні запанувала важка тиша. Тільки з першого 
поверху ледь чутно долинало рівномірне сопіння Ольги Миколаївни. 
Стас лежав невізрушно, напевно, очікуючи, що зараз Анна почне 
виправдовуватися, плакати або просити пробачення, аби лишень 
зберегти їхнє майбутнє весілля. 
Але Анна не заплакала. Їй раптом перестало бути боляче. Навпаки, 
всередині з'явилася незвична, крижана порожнеча і легкість, ніби хтось 
нарешті відчинив вікно в кімнаті, де не вистачало повітря. 
«Мудра як мама». «Змінюватися в кращу сторону». 
Вона дивилася на спину чоловіка, з яким хотіла прожити все життя, і 
розуміла, що там, у її майбутньому, для неї самої місця немає. Там є 
лише він і його мама. 
Анна повільно, рівним рухом стягнула з безіменного пальця каблучку — 
ту саму, зі Стамбула. Метал тихо брязнув, торкнувшись скляної поверхні 
тумбочки. 
Вона безшумно піднялася з ліжка. 
Темнота ховала її рухи. Анна дістала з шафи невелику дорожню сумку і 
почала складати найнеобхідніше: документи, косметичку, джинси, 
улюблений светр. Її руки не тремтіли. Ніколи в житті вона не відчувала 
такої впевненості у тому, що робить правильно. 
Коли Стас почув шурхіт біля шафи, він різко сів і ввімкнув приліжкову 
лампу. Мружачись від світла, він подивився на сумку. 
— Ти що робиш? — стривожено запитав він. 
— Звільняю місце для твоєї мами, — абсолютно спокійно відповіла Анна, 
не припиняючи складати речі.Стас іронічно хмикнув, певний, що це лише чергова драма. 
— Краще нічого не могла придумати, щоб привернути мою увагу? 
Анна завмерла з пуловером у руках. Вона подивилася на чоловіка, якого 
кохала п'ять років, і не відчула нічого. 
— Дякую, але твоєї уваги я більше не потребую, — твердо сказала вона. 
— Я більше не можу так жити. 
— Як це «так»? — обурився він, розводячи руками. 
— А ось так! Усі п’ять років я тільки й слухала від твоєї мами, що я 
недостатньо розумна, недостатньо гарна, що господиня з мене ніяка і що 
я з тобою тільки заради цього будинку! З мене досить цього знущання. А 
ти... — голос Анни забринів не від сліз, а від злості, — ти жодного разу, 
жодного разу не став на мій бік! Увесь час я тільки й чую: «промовчи», 
«будь мудра, як мама», «будь сильна, як мама». Скільки можна, Стасе?!