Розділ 41. Дорога на північ

  Андрій прокинувся ще до світанку.У напівземлянці було темно, лише крізь отвір над входом пробивалося слабке сіре світло. Він полежав кілька хвилин, прислухаючись до звичних звуків поселення. Десь мекнула коза, за стіною почулися кроки, а трохи згодом — приглушені голоси.Люди вже збиралися.
  Андрій сів, потягнувся й перевірив одяг. Шкіряна сорочка, яку пошила Мара, вже встигла трохи розноситися. Спочатку вона здавалася жорсткою, особливо під пахвами й на плечах, але після кількох днів роботи шкіра стала м'якшою. Штани були зручнішими за старі, зношені ще з його часу. Найбільше він цінував взуття.Мара зробила його з товстої шкіри, залишивши достатньо місця для пальців. Підошви були не надто жорсткими, тому Андрій добре відчував нерівності землі. Для тривалого переходу це могло бути і перевагою, і недоліком.Він уважно оглянув шви, підтягнув ремінці й підвівся.
  Біля входу лежали його речі: ніж, тесло в шкіряному чохлі, невелика торбинка з їжею та згорток із трьома ножами й трьома наконечниками для обміну.Андрій підняв згорток.
  Дивне відчуття.Колись він працював на підприємстві, де метал вимірювали тоннами. Тут кілька невеликих залізних виробів могли виявитися найціннішим товаром у всьому поході.Він сховав згорток у торбинку й вийшов надвір.
                                                                                 ***
  Поселення стояло в долині невеликої річки, поблизу місця, де через багато тисячоліть виникне село Капітанка.Андрій уже приблизно уявляв, у якій частині Побужжя перебуває, проте без сучасних доріг, сіл і знайомих орієнтирів визначити точне місце було складно.
  Біля  вогнища вже стояли деякі учасники походу. Тар перевіряв кріплення кошика, який один із чоловіків мав нести за плечима. Поруч лежали списи, палиці для ходьби та шкіряні торбинки.Мара розмовляла з іншою жінкою. Та була старша за неї, з міцними руками й широким обличчям. На зап'ястях жінки висіли браслети з невеликих кістяних намистин.
  Андрій пам'ятав її з учорашніх зборів.Саме вона вже ходила на північ.Мара побачила його й підійшла.
— Андрій.
— Мара. Доброго ранку.
  Вона усміхнулася й показала на його взуття.Андрій підняв ногу, демонструючи, що ремінці затягнуті.
— Добре. Тримається.
  Мара нахилилася, перевірила один із вузлів і підтягнула його. Після цього легенько постукала пальцем по його плечу.Андрій зрозумів цей жест без перекладу."Не розгуби те, що я зробила."
  Біля вогнища з'явився Тур.Хлопчик стояв трохи осторонь, спостерігаючи за приготуваннями. У руках він тримав невеликий плетений кошик.Побачивши Андрія, підійшов ближче.
— Андрій. Іти?
— Так. Іти.
  Андрій показав на північ, потім двома пальцями зобразив кроки.Тур кивнув.
— Далеко?
— Далеко, — підтвердив Андрій.
  Хлопчик простягнув йому кошик.Усередині лежали кілька сухих коржів.
— Мені?
  Тур кивнув.Андрій узяв один корж, але хлопчик наполегливо підсунув йому весь кошик.
— Усе?
  Тур знову кивнув.Андрій відчув, як у грудях потепліло. Він прийняв кошик і поклав долоню хлопчикові на плече.
— Дякую, Туре.
  Той усміхнувся, але швидко відвів очі.
  Андрій згадав своїх колишніх учнів. Деяким дітям було легше показати прихильність учинком, ніж словами. Тур належав саме до таких.
— Я повернуся, — сказав Андрій.
  Він показав на себе, потім на дорогу, а тоді зробив рукою зворотний рух до поселення.
— Назад. Сюди.
  Тур уважно простежив за жестами.
— Назад, — повторив він.
— Правильно.
  Андрій не знав, чи хлопчик зрозумів обіцянку повністю. Але той ще раз кивнув і відійшов до інших дітей.
                                                                                 ***
  Біля центрального вогнища вже зібралися всі учасники походу.Їх було восьмеро: шестеро чоловіків і дві жінки.
  Тар керував підготовкою. Поруч стояли два мисливці — Бор і Вир. Саме вони мали йти попереду, перевіряти стежки, переправи й стежити, чи немає поблизу небезпечних тварин або чужих людей.
  Дан і Рук готували кошики з керамікою. Обидва були міцними чоловіками, звиклими переносити важкі вантажі. Вони вже кілька разів перевіряли ремені й тепер розподіляли між собою посудини так, щоб вага не заважала тривалій ходьбі.
  Мара стояла біля старшої жінки на ім'я Рада. Та вже неодноразово ходила на північ і знала людей, із якими належало обмінюватися товарами. 
  Андрій уважно оглянув супутників.Тепер він знав, хто за що відповідає.
  Тар — керівництво й безпека. Бор і Вир — розвідка. Дан і Рук — основний вантаж. Мара — кераміка. Рада — зв'язки з північними громадами.Самому Андрієві належало відповідати за залізні вироби та допомагати з інструментами й спорядженням.
  Він подумки перерахував усіх ще раз.Вісім людей.Невелика група, але достатня, щоб нести товар, допомагати одне одному на переправах і виставляти нічну варту.
  Тар підняв руку, привертаючи увагу.Бор і Вир першими рушили стежкою. За ними пішли Тар і Рада, далі — Дан і Рук із кошиками. Андрій та Мара замикали групу, стежачи за вантажем.Похід розпочався.
  Вирушили, коли сонце тільки з'явилося над верхівками дерев.
  Спочатку стежка була знайомою.Вони минули невеликі поля, де зеленіли посіви. Біля одного з них працювали дві жінки, виполюючи бур'яни. Побачивши подорожніх, вони підняли руки.Тар відповів коротким вигуком.
  Далі дорога повела долиною на північ, у бік земель, де в майбутньому постануть Липовеньки,Пушкове, Розкішне.
  Вони йшли не найкоротшою прямою, а стежками вздовж водотоків, обходячи зарості, заболочені місця й круті схили.Андрій спостерігав за групою.Ніхто не поспішав.Люди рухалися рівним кроком, уважно дивилися під ноги й намагалися не робити різких рухів. Ті, хто ніс кераміку, особливо берегли кошики.
  Через деякий час Тар зупинився й подав знак решті.Один із чоловіків зняв кошик і поставив його на землю.Мара одразу підійшла до нього.Андрій побачив, що верхній ремінь ослаб. Посудини всередині трохи змістилися, хоча трава між ними не дала їм ударитися одна об одну.
  Вони разом розв'язали кріплення.Мара обережно підняла верхній горщик, перевірила його стінки й поставила назад. Андрій підклав додатковий пучок сухої трави, а чоловік затягнув ремінь.Тар спостерігав.
— Добре? — запитав він знайомим словом.
  Андрій похитав кошик.Усередині нічого не загриміло.
— Тепер добре.
  Тар кивнув, і група рушила далі.
                                                                                ***
  Вони відійшли від поселення ще зовсім недалеко, коли Андрій помітив вузький струмок, що збігав зі схилу до долини.Вода промила в ґрунті неглибоку борозну. На одному з поворотів струмка берег обвалився, оголивши шар незвично світлої породи.Андрій спочатку пройшов повз, але за кілька кроків зупинився.Біле.Він озирнувся й повернувся до струмка.Мара помітила це першою.
— Андрій?
— Зараз. Хочу подивитися.
  Він показав на світлу смугу в березі й присів навпочіпки.Під верхнім шаром темного ґрунту лежала майже біла глина з легким сіруватим відтінком. Вода розмила її поверхню, залишивши гладенькі, ніби намилені ділянки.Андрій відколупнув пальцями невеликий шматочок.Матеріал був вологий, щільний і пластичний. Він розтер його між пальцями, додав кілька крапель води й спробував скачати тонкий джгутик.Джгутик зігнувся, не розсипавшись.
— Цікаво...
  Він знову подивився на оголений шар.Біла глина.У пам'яті відразу спливли слова: "каолін, вогнетривка глина, шамот, тигель".Андрій відчув знайоме хвилювання, яке виникало щоразу, коли перед ним відкривалася нова технічна можливість.
  Досі він користувався звичайною місцевою глиною. З неї вдалося спорудити сиродутну піч, але її стінки тріскалися від нагрівання й охолодження. Після кожної виплавки доводилося щось підмазувати або ремонтувати.А якщо ця біла глина витримувала вищу температуру?
  Він уважніше розглянув шматочок.Звісно, сам колір нічого не доводив. Це міг бути каолінітовий матеріал, а могла бути інша світла глина з домішками, які погіршували її поведінку під час нагрівання.Перевірити можна було тільки дослідом.Але думка вже зачепилася."Тигель."Невелика посудина, здатна витримувати сильний жар.
  Якщо змішати відповідну глину з подрібненим уже випаленим матеріалом, добре висушити, а потім поступово обпалити, можна спробувати отримати щось міцніше за звичайний горщик.
  Андрій подумки уявив тигель у вугільному горні.Тигельна плавка відкривала інші можливості роботи з металом. Утім, він чудово розумів різницю між виготовленням вогнетривкої посудини та справжнім розплавленням заліза.
  Для заліза потрібна була значно вища температура, ніж та, якої він досягав у своїй сиродутній печі. Сам по собі тигель не вирішував цього завдання.Але з нього можна було почати.
  Спершу випробувати глину. Потім перевірити, як вона витримує нагрівання й різкі зміни температури. І лише після цього думати про складніші досліди.
  Мара присіла поруч.Вона подивилася на шматочок у його руці, потім торкнулася оголеного шару.Взяла трохи глини, розтерла між пальцями й щось сказала.Андрій не зрозумів слів, але за її впевненими рухами здогадався, що матеріал їй знайомий.
— Ти знаєш цю глину?
  Він показав на неї, потім на глину.Мара кивнула.Після цього зобразила руками невелику посудину, але одразу похитала головою й сказала ще кілька слів.Андрій уважно стежив за її жестами.Можливо, вона пояснювала, що така глина погано підходить для звичайних горщиків. А може, навпаки, показувала, як її використовують.Поки що він не міг бути впевненим.
— Повернемося — перевіримо, — сказав він.
  Андрій відламав кілька невеликих шматків, загорнув їх у широкий листок і поклав до торбинки.Більше брати не став.
По-перше, попереду була дорога. По-друге, якщо родовище справді виявиться корисним, потрібно буде повернутися сюди з кошиками й людьми.
  Він оглянув місце, намагаючись запам'ятати його.Струмок виходив із вузького яру. На схилі росли два старі дуби, один із яких мав роздвоєний стовбур. Нижче лежав великий плаский камінь, наполовину занурений у землю.Андрій показав на дуб, потім на білий шар.
— Запам'ятати.
  Мара повторила жест і кивнула.Коли вони повернулися до групи, Тар запитально подивився на згорток у руці Андрія.Той розгорнув листок.
— Глина.
  Тар глянув на Мару.Вона швидко пояснила йому щось своєю мовою.Тар похитав головою, але не сердито. Швидше так, ніби вже звик до того, що Андрій постійно знаходить у землі речі, які хоче випробувати у вогні.Андрій усміхнувся.
— Не сьогодні. Після походу.
  Тар показав на дорогу.
— Іти.
— Іти, — погодився Андрій.
  Вони рушили далі.Але тепер Андрій час від часу торкався торбинки, перевіряючи, чи не загубив згорток із білою глиною.
                                                                                 ***
  До полудня вони дісталися місця, де невелика притока впадала в більший водотік.Вода тут була неглибокою, але дно вкрите слизьким камінням. Один із передніх розвідників перейшов на інший берег і повернувся, показавши, де можна ступати.
  Тар вирішив зробити зупинку.Люди поскладали вантажі на сухій траві. Двоє пішли набрати води, решта сіли в затінку дерев.Андрій зняв взуття.На правій п'яті шкіра почервоніла.
  — От тобі й перший день, — пробурмотів він.
  Мара, яка сиділа неподалік, помітила це й підійшла.Вона взяла його взуття, провела пальцями по внутрішньому шву й насупилася.Потім дістала з торбинки невеликий шматок м'якої шкіри.Андрій зрозумів, що вона збирається зробити.
— Підкладка?
  Мара не знала цього слова, але показала, куди потрібно покласти шматок.Він допоміг їй припасувати його так, щоб край не натирав п'яту.Коли взуття знову опинилося на нозі, Андрій пройшов кілька кроків.Стало краще.
— Дякую.
  Мара кивнула, задоволена результатом.Андрій усміхнувся.Він міг виготовити залізний ніж, але без неї не впорався б навіть із власним взуттям.
  Поруч старша жінка розкладала їжу.Кожному дісталося по невеликому шматку сушеного м'яса та коржу. Воду пили обережно, не поспішаючи.
  Андрій дістав один із коржів, які дав йому Тур.Розламав навпіл і простягнув Марі.Вона взяла шматок, подивилася на нього й запитально підняла брови.
— Тур, — пояснив Андрій.
  Мара усміхнулася.Схоже, цього було достатньо.
                                                                                ***
  Після короткого відпочинку вони підійшли до переправи.Тар наказав спершу перенести найважчі речі.