Розділ 33. Ковальські кліщі

  Залишок першої криці лежав біля горна, загорнутий у шматок шкіри. Андрій кілька разів брав його до рук, розглядав темну нерівну поверхню й повертав на камені, шукаючи місця, де метал здавався щільнішим.
   Перший ніж він уже випробував у роботі. Ніж був грубий, із нерівним лезом, але різав. Тепер Андрій хотів узятися за наступну річ — і щоразу впирався в одну й ту саму проблему.Крицю треба було тримати.
   Дерев'яними затискачами ще можна було втримати холодну заготовку, та біля горна вони швидко обвуглювалися. До того ж криця була нерівною, з виступами й заглибленнями. Щойно Андрій ударяв молотом, вона намагалася повернутися або вислизнути. А перевернути розпечений шматок, не підставляючи руки над жаром, було ще важче.
   Він поклав заготовку й подивився на свої пальці. Опіків поки що не було, але кілька разів він уже відчув, як гаряче повітря обпікає шкіру.
   — Так не піде, — сказав він.
  Тар, який підкидав вугілля до горна, підняв голову.Андрій узяв дві дерев'яні палиці, склав їх навхрест і показав, як ними затискає шматок металу. Потім розвів руки, зобразив, як заготовка вислизає, і похитав головою.
 — Треба міцніше.
  Він знайшов дві довгі гілки й затиснув між ними камінь. На холодній заготовці це спрацювало. Але коли Андрій підніс до жару невеликий шматок дерева, той швидко потемнів і почав диміти.Тар зрозумів без пояснень.
 — Вогонь, — сказав він і показав на палиці.
 — Саме так.
  Андрій узяв грудочку вугілля й намалював на землі дві довгі ручки, з'єднані біля одного кінця,  дві короткі губки. Потім намалював заклепку в місці з'єднання.
  Тар присів поруч. Він не відразу зрозумів, як ця конструкція мала працювати, тому Андрій показав ще раз: зводив ручки — губки стискалися; розводив — розходилися.
 — Кліщі, — вимовив Андрій.
 Тар повторив незнайоме слово, трохи перекрутивши звук.
 — Клісші.
 — Так. Ковальські кліщі.
 Виготовлення виявилося складнішим, ніж Андрій сподівався.Заліза залишилося небагато, і витрачати його на невдалу заготовку він не хотів. Спершу треба було знайти в криці ділянку, де метал з'єднався краще й де було менше шлакових включень. Андрій довго оглядав уламок, простукував його кам'яним молотом і прислухався до звуку. За самим звуком він не міг достеменно визначити якість заліза, але разом із виглядом зламу та поведінкою під ударами це допомагало вибрати найперспективнішу частину.
  Він відділив невеликий шматок і поклав у горно.Поки залізо нагрівалося, Андрій підготував кам'яну опору, молот і кілька заздалегідь підібраних каменів, якими можна було підправляти форму заготовки. Важливо було не поспішати: криця ще містила шлак, а метал міг розшаровуватися, якщо бити надто сильно або працювати з холодною заготовкою.
   Коли шматок став яскраво-червоним, Андрій витягнув його дерев'яними затискачами й поклав на камінь. Ударив раз, потім другий. Метал сплющувався нерівномірно. З одного боку виліз темний шлаковий прошарок, і Андрій обережно відбив його край.
  — Не поспішай, — сказав він Тарові, який стояв поруч із молотом. — Спочатку зробимо одну частину. Потім другу.
    Він працював короткими серіями: нагріти, прокувати, оглянути. Щойно заготовка втрачала червоний колір, Андрій повертав її до горна. Залізо не ставало рідким; воно лише розм'якшувалося настільки, щоб його можна було змінювати ударами.
   З першого шматка він витягнув довгу смугу. Вона була негарною, різної товщини, але вже нагадувала одну половину майбутніх кліщів. Другу смугу довелося робити окремо. Обидві заготовки Андрій залишив трохи товстішими біля майбутнього шарніра, а на кінцях поступово сформував короткі губки, якими можна було б охоплювати металеву крицю.
  Найважче було зробити з'єднання.Андрій не хотів просто прив'язувати дві частини одна до одної. Вузол мав витримувати стискання, повертання й вагу гарячої заготовки. Він сплющив місця біля на місці  шарніра, наклав їх один на одного й позначив місце отвору.Отвір довелося пробивати поступово, поки метал був гарячим, розширюючи його невеликим загостреним інструментом. Робота йшла повільно. Заготовка кілька разів охолола раніше, ніж Андрій завершував потрібну операцію, і її доводилося знову нагрівати.
   Для заклепки він підготував короткий залізний стрижень. Коли отвори в обох частинах нарешті збіглися, він вставив стрижень, обрізав зайву довжину й розклепав кінець молотом. З'єднання вийшло грубим, зате обидві половини могли повертатися одна відносно одної.
    Андрій зімкнув ручки.Губки зійшлися не зовсім рівно.Він насупився, нагрів одну частину й трохи підправив її ударами. Потім знову перевірив. Цього разу кінці торкалися ближче один до одного, хоча між ними залишався невеликий проміжок.
  Для першої спроби вистачить, вирішив він.Наступним випробуванням стала не криця, а звичайний камінь. Андрій затиснув його кліщами, підняв і повернув. Камінь вислизнув.Тар тихо засміявся.
 — Не смійся, — відповів Андрій. — Це камінь. Він не гарячий, але теж уміє втекти.Він змінив положення губок, зробивши їх трохи загнутими всередину. Тепер вони краще охоплювали предмет, а не просто стискали його з боків.Друга спроба була вдалішою. Камінь утримався.
  Андрій не став одразу перевіряти кліщі на розпеченому залізі. Спершу оглянув заклепку, перевірив, чи не перекосилися ручки, і кілька разів стиснув їх із різною силою. Метал був грубий, а шарнір рухався туго, проте конструкція працювала.
  — Тепер спробуємо, — сказав він.
  У горні вже нагрівалася частина криці, яку Андрій збирався далі проковувати. Коли метал набув червоного кольору, він узяв його новими кліщами.Ручки нагрілися біля губок, але залишалися достатньо довгими, щоб тримати руки подалі від жару. Андрій стиснув їх, трохи підняв заготовку й повернув.Криця втрималася.
   Він перевернув її іншою стороною, поклав на кам'яну опору й узяв молот.Перші удари були обережними. Тепер Андрій міг не витрачати всі сили на те, щоб утримувати заготовку. Він зосередився на самому металі: відбивав шлак, вирівнював виступи, намагався ущільнити залізо, не допускаючи різкого охолодження.
   Тар стояв поруч і дивився то на молот, то на кліщі.Коли Андрій знову підняв крицю, повернув її й затиснув під іншим кутом, Тар простягнув руку.Андрій передав йому кліщі, але перед тим показав, як тримати ручки й куди не можна підставляти пальці.
   Тар обережно стиснув їх, підняв гарячу заготовку й відразу відчув її вагу. Рухався він повільно, проте зміг повернути крицю так, як показав Андрій.
— Ось так, — сказав Андрій. — Тримай міцно. Не смикай.
  Тар повторив рух ще раз.Тепер заготовка не вислизнула.Андрій забрав кліщі й поклав їх біля горна. Вони були важкими, нерівними, з грубим шарніром і губками, які ще потребували підправлення. Але це був справжній робочий інструмент — перший, який дозволяв безпосередньо працювати з розпеченим залізом, а не лише пристосовуватися до його примх.
    Він провів пальцем по одній із ручок, обережно оминаючи гарячу частину.
    Залишку криці було мало. Кожен шматок доводилося берегти, а кожну помилку виправляти з того, що лишалося під рукою. Та тепер у нього з'явилася можливість працювати точніше.
   Андрій глянув на горно, молот і нові кліщі.Потім на Тара.
  — Завтра зробимо краще.
  Тар подивився на інструмент і кивнув.Він уже розумів: це були не просто дві залізні смуги, з'єднані заклепкою. Це була річ, яка давала змогу створювати інші речі.Андрій теж це розумів.
  Поки що кліщі могли утримувати лише невеликі заготовки. Для важчих шматків потрібні були міцніші губки й надійніший шарнір. Але початок було зроблено.
  І вперше відтоді, як він опинився в цьому світі, Андрій дивився на залишки криці не як на дорогоцінний шматок невідомого металу, який треба витрачати обережно, а як на матеріал, із якого можна крок за кроком побудувати справжнє ковальство.