Там, де починається дім

Розділ 32.Одяг для свого

  Наступного ранку Андрій довго стояв біля входу до своєї напівземлянки й дивився на себе.
Спочатку він навіть усміхнувся.Футболка, яка колись була звичайною річчю, тепер нагадувала стару ганчірку. На боці розійшовся шов, біля плеча тканина потерлася майже до дірки, а на грудях залишилася темна пляма від землі та вугілля. Штани теж втратили первісний вигляд. На колінах вони були витерті, внизу подерті, а одна штанина після постійного ходіння лісом уже трималася майже на чесному слові.
  Він підняв ногу.Черевик був ще цілий, але підошва з одного боку почала відходити.Андрій присів і провів пальцем по краю.
  — Ще трохи, — пробурмотів він, — і підеш босим.
  Він помовчав.Раніше ця думка здалася б смішною. Тепер — ні.Він оглянув себе ще раз і раптом зрозумів просту річ: його старий одяг закінчувався.Не сьогодні і не завтра. Але скоро.А разом із ним закінчувалося ще одне нагадування про колишнє життя.
   Андрій поправив футболку й пішов шукати Мару.Вона сиділа біля вогнища під навісом і щось плела. Поруч лежала купка тонких смужок шкіри, кілька кістяних голок і мотки рослинного волокна.Андрій присів навпроти.Мара підняла очі.
  — Мара.
  Вона кивнула.Андрій показав на свою футболку.
 — Погано.
  Мара подивилася уважніше.Провела пальцями по тканині, потягнула за розірваний шов. Потім подивилася на нього й тихо засміялася.
 — Погано, — повторила вона.
  — Так.
  Андрій показав на штани.
  — І це.
  Потім підняв ногу й показав на черевик.
 — І це.
   Мара вже не сміялася. Вона взяла черевик, повернула його підошвою догори, натиснула пальцем на край.Шкіра відходила.Вона подивилася на Андрія.
 — Нове?
 Андрій на мить замислився.
 — Нове.
  Мара поклала черевик на землю.Потім показала на нього самого, на його ноги, руки, тулуб, і жестом запитала, що саме потрібно.Андрій почав рахувати на пальцях.
  — Сорочка.
  Показав на футболку.
  — Штани.
 Провів рукою по ногах.
  — Взуття.
  Показав на черевики.Потім подумав і додав:
  — Куртка.
  Він зобразив руками, як застібає перед грудьми одяг.Мара зрозуміла не все, але загальний зміст вловила.
  Вона піднялася й повела його до місця, де зберігалися шкури.Там їх був великий вибір.Одні товсті, грубі, майже жорсткі. Інші — м'якші, світліші. Частина вже була очищена від залишків м'яса й жиру, частина ще чекала обробки.
  Мара взяла одну шкуру й показала Андрієві.Він провів долонею.Товста.
  — Для взуття, — сказав він.
  Потім узяв іншу, м'якшу.
  — Для одягу.
  Мара кивнула.Андрій присів біля шкур і почав розглядати їх уже зовсім по-іншому.Він не збирався вчити Мару шити. Вона це вміла краще за нього.Його завдання було інше — пояснити, що саме йому потрібно.
  Він узяв тонку паличку й на землі намалював просту схему.Спочатку — тулуб.Потім дві руки.Потім ноги.Мара нахилилася.Андрій показав на плечі.Потім на рукави.Потім на шию.
  Мара одразу зрозуміла, що він хоче одяг, який не буде заважати працювати.Вона взяла паличку й сама провела лінію.Ширше.Потім показала на Андрієві руки й зігнула свою.Андрій усміхнувся.
  — Так. Щоб рухатися.
  Він пригадав свої уроки праці, дітей, які постійно намагалися зробити щось швидше, ніж дозволяла робота. Тут було те саме: якщо зробити рукав занадто вузьким, людина не зможе нормально працювати.
  Мара почала прикладати шкіру до його плеча.Андрій спочатку стояв спокійно, але коли вона спробувала обгорнути його руку, відразу зрозумів, що шкіра занадто товста.
  — Ні.
  Мара подивилася на нього.Він узяв іншу.
 — Оця.
  Вона провела пальцями по поверхні, потім зігнула.Цього разу шкіра піддалася.
 — Так.
  Мара кивнула.Працювали вони майже мовчки.Андрій час від часу показував, де зробити ширше, де залишити місце для руху, де потрібен запас.Коли справа дійшла до штанів, Мара спочатку хотіла зробити їх майже прямими.Андрій похитав головою.Він показав, як присідає.Потім широко розставив ноги.Потім нахилився, ніби працює молотом.
 Мара зрозуміла.Штани мали бути зручними не для ходіння, а для роботи.Це було важливіше.
 — Багато руху, — сказав Андрій.
 Мара повторила: 
 — Руху.
 Він кивнув.
 — Так.
  Потім вони взялися за взуття.Тут Андрій одразу зрозумів, що просто повторити форму його старих черевиків не вийде.Мара взяла товсту шкіру.Він показав на підошву.Потім на ступню.Потім зробив жест, ніби обмотує ногу.Мара подивилася на його черевик, потім на товсту шкіру.Вона швидко зрозуміла принцип.Андрій допоміг лише з одним — він показав, що взуття не повинно бути тісним.Показав пальці.Порухав ними.Потім похитав головою.
 Мара засміялася.Вона зрозуміла.Пальцям потрібне місце.Першу заготовку вони зробили пробною.Мара обгорнула шкірою його ступню, позначила місця згинів, зняла заготовку й почала обрізати.Андрій дивився.Він уже бачив, що ця робота займе не один день.
  І це його не засмучувало.Навпаки.Поки Мара працювала, Андрій раптом відчув дивну річ.Йому більше не хотілося триматися за стару футболку.Ще кілька днів тому він би зробив усе, щоб зберегти кожну нитку від свого минулого.
  Тепер він дивився на неї й розумів: вона виконала свою роботу.Вона довезла його сюди.Далі потрібна інша.Не обов'язково краща.Просто своя.Він підняв голову.Мара вже дивилася на нього.
  — Що?
 Вона показала на футболку.Потім на шкіру.Потім на нього.Андрій зрозумів.
 — Так.
 Він зняв футболку й подав їй.Мара обережно взяла її.Не як непотрібну ганчірку.Вона ще не знала, що це для нього.Андрій сам цього до кінця не знав.Вона довго розглядала тканину, проводила пальцями по шву, намацувала тонкі нитки.Потім повернула йому.Андрій похитав головою.
 — Тобі.
 Мара здивовано подивилася.
 — Для шиття. Якщо можна.
 Вона зрозуміла лише частину, але жест був достатньо простий.Мара взяла футболку.Андрій залишився у старій сорочці, яку знайшов серед своїх речей, і вперше не відчув, що віддав щось дуже важливе.Він просто віддав матеріал.А ввечері, коли повернувся до вогнища після роботи з Таром і металом, біля входу на нього чекала Мара.
  У руках вона тримала першу заготовку.Нову.Ще не готову.Але вже не чужу.Андрій торкнувся шкіри.
 — Моя?
 Мара кивнула.
 — Твоя.
  Він усміхнувся.Це було лише взуття.Лише шкіра, нитка й кілька кістяних голок.Але Андрій раптом подумав, що саме з таких дрібниць і починається нове життя.Не з великих слів.Не з обіцянок.А з того, що хтось пошив тобі взуття, знаючи, що завтра ти знову підеш працювати.
   Андрій сів біля вогню.Тур сидів неподалік і спостерігав.Хлопчик показав на нову заготовку.
 — Нове?
  Андрій подивився на нього.
  — Нове.
 Тур усміхнувся.
 — Для Андрія.
 Андрій на мить завмер.Потім кивнув.
 — Для Андрія.
  І чомусь саме ці прості слова зігріли його більше, ніж вогонь.
 




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше