Розділ 25.Після вогню

  Наступного ранку про вчорашній випадок знало вже все поселення.Андрій зрозумів це ще до того, як вийшов із житла.Люди дивилися на нього трохи довше, ніж звичайно.Двоє чоловіків, які були біля вогню, щось тихо обговорювали. Коли Андрій підійшов, вони замовкли.Мара подивилася на нього, потім на його руки.Переконалася, що вони цілі.Лише після цього повернулася до своєї роботи.
 Андрій ледь усміхнувся.
 — Я теж радий, що все на місці.
    Мара, звичайно, не зрозуміла.Але вираз її обличчя змінився.Вона показала пальцем на нього, потім зробила рух, ніби щось різко спалахує.Після цього похитала головою.
  Андрій зрозумів.Більше так не робити.
  — Добре, — сказав він.
  Мара кивнула.
                                                                           ***
   Тар чекав біля річки.Він саме перевіряв одну з верш.Після вчорашнього випадку Андрій не знав, чи буде між ними незручність.Але Тар поводився так, ніби нічого особливого не сталося.
  Він показав на вершу.Потім на кріплення.Один прут зламався.Андрій присів поруч.
 — Ось це я розумію.
Тар щось сказав.Андрій кивнув, хоча не зрозумів.Потім узяв новий прут.Робота була простою.І саме це Андрію зараз подобалося.Прут.Мотузка.Вода.Руки.
  Нічого загадкового.
                                                                             ***
  Через деякий час підійшов Тур.Він ніс три камені.Поклав їх перед Андрієм.
  — Один.
  Показав на перший.
  — Два.
  Другий.
  — Три.
 Третій.
  Потім узяв усі три й поклав у ряд.Андрій повторив:
 — Один, два, три.
   Тур подивився на нього й раптом сказав кілька слів довшою фразою.Андрій зупинився.Він почув знайоме слово.Потім ще одне.Але між ними було щось, чого він не знав.
  — Повтори.
 Тур повторив.Повільніше.Андрій показав на камені.Потім на себе.
  — Я?
  Тур кивнув.Андрій нахмурився.
  — Що саме?
  Хлопчик засміявся.Підібрав камінь і кинув його у воду.Камінь упав недалеко від берега.
 Потім Тур показав на Андрія.Андрій зрозумів лише частину.Мабуть, хлопчик хотів, щоб він теж кинув.Андрій узяв камінь.Кинув.Камінь пролетів далі й кілька разів підскочив по поверхні.Тур завмер.Потім засміявся.Він швидко знайшов ще один камінь.
  — Давай, — сказав Андрій.
  Хлопчик кинув.Камінь одразу пішов під воду.Тур незадоволено подивився на нього.Андрій похитав головою.
 — Не кожного разу.
  Тур не зрозумів слів.Але зрозумів, що невдача — не проблема.Він узяв інший камінь.Спробував ще.Цього разу один відскок.Потім другий.
  Тур закричав від радості.Андрій засміявся.
                                                                                      ***
   До обіду вони вже знову працювали всі разом.Жінки перебирали зерно.Кілька чоловіків ремонтували огорожу для худоби.Біля річки сушилася риба.На полі залишилися люди.Життя повернулося до звичайного ритму так швидко, ніби вчорашнього спалаху не було.
  Андрій спочатку дивувався.Потім зрозумів.Для цих людей небезпека була не винятком.Вона була частиною життя.Зламаний інструмент.Хижак у лісі.Хвороба.Пожежа.Повінь.Поганий урожай.Чужі люди.
   Якщо після кожної небезпеки надовго зупинятися, можна було просто не встигнути зробити необхідне.Але це не означало, що вони забували.
   Тар час від часу поглядав на місце, де лежав загорнутий уламок.
   Просто більше ніхто його не чіпав.
                                                                                    ***
   Увечері Андрій сидів біля Марининої оселі — ні, Мариної, поправив він себе.Мова вже починала змінювати його мислення.Деякі слова він спочатку перекладав подумки.Тепер окремі з них уже виникали разом із предметами.
 Вода — без перекладу.
 Вогонь — без перекладу.
 Річка.Дім.Їжа.Дитина.Риба.Верша.Земля.
 Ще були десятки слів, які він розумів лише наполовину.Але їх ставало більше.
  Мара сиділа поруч і перебирала зерно.Вона взяла одне зерно.Показала Андрієві.Сказала слово.Потім друге.Сказала інше.Андрій повторив.Вона похитала головою.Він повторив інакше.Знову похитала.Третя спроба була правильною.Мара кивнула.Андрій усміхнувся.
  — От бачиш. Я теж учень.
  Вона засміялася.Потім узяла ще кілька зернин.Тепер уже Андрій почав питати.Він показував на предмет.Мара називала слово.Він повторював.Потім показував на інший.Так вони сиділи майже годину.Без поспіху.Без спроб вивчити все одразу.
                                                                                   ***
  Коли стемніло, Андрій вийшов із житла.Над поселенням було чисте небо.Зірок здавалося незвично багато.Він дивився вгору.Колись небо для нього було фоном.Тепер воно було нагадуванням про те, що десь далеко залишилося інше життя.Дім.Місто.Електрика.ТелефонМашини.Люди, яких він знав усе життя.Він не став називати їх поіменно.Просто стояв,
   Потім почув кроки.Тар.Той став поруч.Деякий час вони мовчали.Тар показав угору.Потім на землю.Після цього на Андрія.Андрій подивився на нього.Тар щось сказав.Андрій зрозумів тільки одне слово.Дім.Він помовчав.
  Потім відповів:
 — Так.
  Тар кивнув.
  І цього разу Андрій не знав, що саме мав на увазі Тар — небо, землю, поселення чи його самого.Але вперше йому здалося, що відповідь могла бути правильною в будь-якому випадку.