Розділ 17.Глина

  Наступного дня Андрій повернувся до роботи з посудиною.Тріщина виявилася глибшою, ніж йому здалося спочатку. Якщо просто замазати її зверху, вода все одно знайшла б дорогу назовні. Андрій кілька разів провів пальцем по краю, перевіряючи, де глина відстала від стінки.
  Мара сиділа навпроти й уважно стежила.Андрій показав на тріщину.Потім на глину.Взяв невеликий шматок, змочив водою й розім'яв пальцями.Мара повторила.Він показав, як не треба набирати багато матеріалу одразу. Краще покласти тонкий шар, добре втиснути його в тріщину, а потім додати ще.Мара зробила так само.
  — Добре, — сказав Андрій.
  Вона повторила знайоме слово.
  — Добре.
   Андрій усміхнувся.
 Тур сидів неподалік і дивився.Коли Андрій навмисно взяв забагато глини, хлопчик засміявся.
 — Багато, — сказав Тур.
  Андрій зупинився.Це слово він уже чув раніше.Він показав на глину.
 — Багато?
 Тур кивнув.Андрій узяв маленький шматок.
 — Мало?
  Хлопчик кивнув.Потім Андрій узяв середню кількість.Тур задумався.Показав рукою щось між двома варіантами.Андрій не знав слова, але зрозумів сам принцип.Вони знову вчили одне одного.
                                                                              ***
  Коли тріщину заповнили, посудину залишили сушитися.Андрій не поспішав ставити її до вогню.Він пам'ятав, що глина може тріснути від нерівномірного нагрівання, особливо якщо всередині залишилася волога.Мара хотіла перенести посудину ближче до вогнища.Андрій похитав головою.Показав на посуд.Потім на сонце.Потім на вогонь.І нарешті — на себе, показуючи жестом очікування.
  Мара подивилася на нього.Потім на посудину.Після короткої паузи кивнула.алишили сушитися.Андрій зрозумів, що саме тут йому треба бути обережним. Він знав загальні принципи, але не знав місцевої глини, не знав точної температури їхнього випалу і не знав, як вони готують паливо.Тому не став учити їх усьому одразу.Спочатку подивитися.Потім перевірити.Після цього щось змінювати.
                                                                           ***
  До полудня біля них зібралося кілька людей.Хтось приніс іншу тріснуту посудину.Ще одну.Мара вже сама показувала, як наносити глину.Андрій відійшов убік і просто спостерігав.Вона повторювала майже всі його рухи.Не ідеально.Але вже самостійно.Андрій відчув знайоме задоволення.
    У школі він завжди вважав найкращим моментом не той, коли дитина правильно повторила за вчителем, а той, коли перестала чекати підказки.
   Мара саме це й робила.Андрій показав їй один раз.Тепер вона могла зробити сама.
                                                                            ***
  Після обіду він пішов до річки.Тар сидів біля однієї з вершей і лагодив пошкоджене плетіння.Андрій присів поруч.Він уже знав, що верша належить усім, тому не став одразу братися до роботи. Спершу подивився, де саме зламалася лоза.Тар показав.
  Андрій узяв тонкий прут.Помацав його.Потім показав на стару вершу.На нову.Порівняв плетіння.Тар щось сказав.Андрій почув знайоме слово, пов'язане з водою, і спробував повторити.Тар виправив вимову.Андрій повторив.Знову.Тар кивнув.
  — Ось так.
 Андрій засміявся.
 — З першого разу не виходить.
 Тар, звичайно, не зрозумів слів, але за інтонацією зрозумів, що Андрій жартує.Він теж усміхнувся.
                                                                         ***
  Надвечір Андрій перевірив одну з вершей.У ній було кілька рибин.Не так багато, як у перші дні, але достатньо для вечері.
 Він уже почав розуміти річку.Де течія швидша.Де вода тиха.Де біля берега збирається дрібна риба.Де дно глибше.Але тепер він помічав ще одну проблему.Люди ставили верші там, де звикли ставити їх роками.Можливо, місце було добрим.А можливо, риба просто змінила шлях.
  Андрій показав Тару на іншу ділянку.Там вода повертала невеликим колом.Тар подивився.Потім на вершу.Потім знову на воду.Він не погодився одразу.І Андрій не наполягав.Наступного ранку вони могли перевірити.
   Саме так було правильніше.Не сперечатися про те, чого не знаєш.Перевірити.
                                                                             ***
   Коли сонце почало сідати, Андрій повернувся до поселення.Тур біг назустріч.У руках він тримав кілька камінців.Виклав їх на землю.Один.Два.Три.Чотири.П'ять.Потім додав ще один.Подивився на Андрія.Андрій показав рукою: рахуйте.
 Тур почав спочатку.Цього разу вже без пауз.Андрій усміхнувся.Потім навмисно назвав неправильне число.Тур одразу виправив.Андрій розсміявся.
  — Добре.
  Хлопчик теж засміявся.
  Поруч зупинилася Мара.Вона подивилася на камінці, потім на Андрія.І раптом сама взяла один.Поклала перед Туром.Потім другий.І почала його навчати.Андрій нічого не сказав.Лише відійшов трохи вбік.
   Тепер уже не він був центром маленького уроку.Знання почало переходити від однієї людини до іншої.Саме цього він колись і хотів від своїх учнів.Не щоб вони все життя слухали вчителя.А щоб одного дня могли навчати самі.
  Андрій подивився на річку, за якою вже зникли троє чужих, і подумав, що загадки нікуди не поділися.Але поруч із ними з'явилося щось інше.Робота.Люди.Діти.
   І життя, яке поступово ставало його власним.