Розділ 2. Перша зустріч із поселенням

   Андрій ще трохи постояв на місці, не наважуючись зробити наступний крок. Чоловіки на пагорбі не опускали зброї, хоча й не наближалися. Здавалося, вони чекали, що він зробить щось таке, що допоможе їм вирішити, ким він є — ворогом, мисливцем із чужого племені чи просто дивним мандрівником.
  Андрій повільно опустив руки, але долоні залишив відкритими. Потім показав на себе й промовив:
— Андрій.
  Чоловіки перезирнулися. Той, що тримав спис, торкнувся рукою власних грудей і відповів:
— Тар.
  Він вимовив це коротко, майже різко. Андрій повторив:
— Тар.
  Чоловік кивнув. Його супутник, старший на вигляд, із помітним шрамом біля скроні, не втрачав пильності. Лук у його руках залишався напнутим настільки, щоб можна було швидко пустити стрілу.
  Тар зробив кілька кроків униз схилом, зупинився й показав рукою вперед. Андрій зрозумів, що йому пропонують іти за ним, але не був певен, чи це запрошення, чи наказ.
   Він пішов повільно, залишаючи між собою та Таром достатню відстань.За пагорбом відкрилася долина. Там, неподалік річки, виднілися кілька низьких споруд, частково заглиблених у землю. Дахи були вкриті гілками, очеретом і дерном. Між ними рухалися люди, біля одного з будинків здіймався тонкий дим.
    Андрій зупинився, розглядаючи поселення.Це не було тимчасове мисливське укриття. Тут жили постійно. Біля осель лежали дрова, стояли плетені кошики, сушилися шкури. На мотузках висіли якісь рослини. Трохи далі паслися кози, а біля загорожі стояла велика рогата худоба.
    Люди помітили прибульця. Спочатку завмерли кілька чоловіків, потім озирнулися жінки. Діти, які гралися біля однієї з осель, швидко сховалися за дорослими.
   Андрій відчув, як напружилися плечі. Він знав, що виглядає незвично: одяг, взуття, коротке волосся, навіть манера рухатися могли видати в ньому чужинця. Та й сам він не знав, чого від цих людей очікувати.
   Тар щось сказав присутнім. Кілька чоловіків вийшли вперед. У руках у них були списи, один тримав кам'яну сокиру. Старший зі шрамом залишився трохи позаду, але продовжував стежити за Андрієм. Той зупинився й знову підняв руки.
— Я не ворог, — сказав він, хоча розумів, що його не зрозуміють.
   Він повільно показав на себе, потім розвів руками й похитав головою. Намагався передати просту думку: прийшов сам, зброї не має, нападати не збирається.Одна з жінок відтягнула дитину за собою. Малий, років п'яти, проте не злякався так сильно, як інші. Він визирнув з-за материного стегна й уважно роздивлявся незнайомця.Андрій ледь усміхнувся й помахав йому рукою.Дитина відразу сховалася, але за мить визирнула знову.
  Тар підійшов ближче. Він був невисокий, кремезний, із широкими плечима й сильними руками. На його обличчі не було ворожості, але настороженість залишалася. Він показав на Андрія, потім на власні груди й повторив:
— Тар.
— Андрій, — відповів той, торкнувшись себе.
   Тар вимовив ім'я повільніше, намагаючись повторити:
— Ан-дрій.
   Вийшло не зовсім правильно, але Андрій кивнув.Потім Тар показав на його сорочку. Торкнувся пальцями тканини, провів по ній долонею й здивовано подивився на прибульця. Матеріал був для нього незвичним: тонкий, рівномірний, без видимих швів, які можна було б порівняти з одягом місцевих.Андрій зрозумів, що краще не робити з цього таємниці. Він обережно зняв сорочку й простягнув Тарові.Кілька людей одразу відступили. Тар узяв тканину двома руками, пом'яв її, потягнув за край, перевернув. Потім передав старшій жінці, яка довго розглядала матеріал і торкалася його нігтями.
   Андрій залишився в самій майці. Він відчував на собі десятки поглядів, але не заперечував. Йому було важливіше показати, що він не приховує зброї.
  Чоловік зі шрамом нарешті трохи опустив лук. Не повністю, але вже не цілився просто в груди Андрія.
   Тар повернув йому сорочку й показав рукою на одну з осель. Потім на річку. Андрій не відразу зрозумів, що саме той пропонує, тому показав на воду й запитально підняв брови.
   Тар кивнув.
— Вода, — сказав Андрій, указуючи на річку.
    Він не знав, чи зрозуміють його, але вимовив слово виразно, а потім зробив жест пиття.Тар повторив незнайомий звук, спробувавши вимовити його по-своєму. Андрій усміхнувся й кивнув, хоча ще не міг знати, чи це слово колись стане зрозумілим для них обох.
   Несподівано до нього підійшов старший зі шрамом. Він узяв Андрія за руку й уважно оглянув долоню. Особливо його зацікавили мозолі. Чоловік перевернув кисть, провів пальцем по затверділій шкірі й щось запитав.Андрій відповів, що працював руками, але це нічого не пояснило.
    Він помітив неподалік кам'яну сокиру. Її робоча частина трохи хиталася в дерев'яному кріпленні. Андрій указав на неї, потім на мотузку, що лежала біля дров, і запитально подивився на Тара.Той простежив за його поглядом і кивнув.Андрій узяв сокиру обережно, щоб ніхто не сприйняв його рух як спробу заволодіти зброєю. Перевірив кріплення, знайшов слабке місце й попросив жестом мотузку. Кілька разів обмотав держак біля кам'яної частини, затягнув вузол і перевірив, чи не хитається лезо.Робота була простою, але вимагала уважності.
   Коли він повернув сокиру Тарові, той спершу подивився на неї, потім узявся за держак і кілька разів злегка струснув. Кріплення трималося. Чоловік підняв сокиру й ударив нею по сухій гілці. Та розкололася.
   Тар подивився на Андрія вже інакше. Щось сказав іншим, і напруження навколо трохи послабилося. Один із чоловіків підійшов ближче й оглянув вузол. Старша жінка знову глянула на чужинця, але цього разу вже без такого страху.
   Андрій відчув, що зробив перший крок до довіри. Не словами, яких вони не розуміли, а простою корисною справою. Тар показав рукою на оселі, потім на Андрія й жестом запросив іти за ним.
    Андрій озирнувся на річку, пагорби й ліс. Він розумів, що може відмовитися й піти куди завгодно, але самотність у незнайомій місцевості була значно небезпечнішою за перебування серед людей, які поки що лише насторожено його розглядали.
   Він кивнув.
    Коли Андрій ступив між першими оселями, діти знову визирнули зі схованок. Один хлопчик навіть зробив крок уперед, але мати покликала його й забрала до себе.
    Тар ішов поруч, іноді показуючи на предмети й називаючи їх. Андрій уважно слухав, намагаючись запам'ятати звучання. Він ще не знав, що зможе зрозуміти цих людей, але вже починав здогадуватися, що першим його завданням буде не пошук дороги додому, а пошук спільної мови.
   Поселення прийняло його не як свого, але й не прогнало.Поки що цього було достатньо.