4. Квиток в один бік

Осінь прийшла до Токіо майже непомітно.Дні все ще залишалися теплими й сонячними, але вранці в повітрі вже відчувалася легка прохолода. Люди поступово діставали з шаф легкі куртки й светри, а в кав'ярнях усе частіше пахло гарячим чаєм і солодкою випічкою з корицею. Місто ніби повільно змінювало свій настрій, хоча поспіх і шум навколо залишалися такими самими.

Аої помітила це одного ранку, коли вийшла з дому трохи раніше, ніж зазвичай. Сонце вже піднялося над дахами будинків і заливало вулиці м'яким золотистим світлом. Вона зупинилася біля переходу, тримаючи в руках паперовий стаканчик із зеленим чаєм та м'ятою, і подивилася вгору. Серед ще переважно зелених крон де-не-де проступали жовті й помаранчеві барви, а кілька сухих листків повільно кружляли в повітрі від легкого вітру. Аої раптом подумала, що не пам'ятає, коли востаннє по-справжньому помічала, як змінюється пора року.

Останні кілька років змінювалися лише дати в календарі. Зима переходила у весну, весна — у літо, літо — у осінь, а її життя залишалося майже таким самим.

Того дня нічого особливого не сталося. Кілька онлайн-уроків, коротка перерва між ними, прогулянка до найближчого магазину, щоб купити щось на вечерю, і звичний маршрут додому. Вона проходила повз ті самі будинки, ті самі маленькі магазини й автомат із напоями на розі, який бачила майже щодня. Усе було таким самим, як завжди. І, можливо, саме це почало втомлювати її найбільше.

Увечері Аой повернулася додому, нашвидкоруч приготувала вечерю й сіла за маленький стіл біля вікна. За склом уже було темно. У сусідньому будинку одне за одним загорялися вікна, і кімнати навпроти ставали маленькими прямокутниками теплого світла. День закінчився так само тихо й звично, як і почався.

У такі вечори її майже завжди рятував YouTube. Дівчина давно помітила, що вмикає його не стільки заради конкретних відео, скільки заради самого відчуття, що в кімнаті хтось є. Вона могла годинами дивитися чужі ранки, прогулянки незнайомими містами, відео про книги, приготування їжі або просто слухати людей, які розповідали про своє життя. Іноді вона навіть не додивлялася відео до кінця. Їй було достатньо чути чийсь голос на фоні, поки вона прибирала, читала або просто сиділа біля вікна чи гортала стрічку в телефоні. YouTube був схожий на маленьке вікно в інші життя.

Того вечора Аої відкрила ноутбук і за звичкою зайшла на головну сторінку. Спочатку вона переглянула кілька знайомих рекомендацій, майже не замислюючись, що саме обирає. Потім алгоритм запропонував їй ролик із назвою: «Atami — маленьке місто біля моря недалеко від Токіо». Аої затримала курсор над відео. Вона знала назву Атамі, але ніколи особливо не замислювалася, що саме це було за місто . Їй здавалося, що воно десь там, на узбережжі, як і десятки інших японських міст.

Аої натиснула на відео і на екрані з'явилося море. Відео показувало Atami Sun Beach — довгу смугу піску, пальми вздовж набережної та спокійну воду, яка відбивала світло осіннього сонця. Камера повільно рухалася вздовж берега, і все навколо здавалося незвично тихим.

Потім показали місто. Маленькі вулички, схили, сходи між будинками, старі крамниці та невеликі кафе. Люди йшли повільно, не штовхаючись і не намагаючись обігнати одне одного. У кадрі майже не було того нескінченного руху, до якого дівчина звикла в Токіо.

Аої ще кілька хвилин дивилася відео, а коли воно закінчилося, не поспішала закривати вкладку. Навпаки, відкрила нову й почала шукати інформацію про Атамі. Спочатку все було досить просто: фотографії моря, туристичні маршрути, пляж, гарячі джерела. Але чим більше вона читала, тим сильніше її затягувало. Вона переходила з однієї сторінки на іншу, відкривала фотографії маленьких вуличок, дивилася на будинки, що стояли на схилах, і розглядала краєвиди, які зовсім не нагадували Токіо.

Потім Аої відкрила карту. Токіо одразу заполонив більшу частину екрана — величезне місто, в якому вона прожила стільки років. Вона знайшла Атамі й збільшила масштаб. Місто виявилося зовсім не так далеко, як вона уявляла. Від Токіо до станції Атамі було близько 105 кілометрів залізницею. Швидкісним потягом Tokaido Shinkansen дорога займала приблизно сорок–п'ятдесят хвилин.

Аої кілька секунд просто дивилася на цифри на екрані. Сорок хвилин. Це здавалося дивним. Між її теперішнім життям і тим містом, яке ще годину тому вона навіть не розглядала як можливість, було всього кілька десятків станцій і трохи більше ста кілометрів. Вона могла залишити Токіо вранці й уже за годину опинитися біля моря. Можна було навіть не відчути, що вона виїхала кудись дуже далеко.

Вона почала читати далі. Місто знаходилося в префектурі Сідзуока, на узбережжі затоки Сагамі, і було одним із найближчих до Токіо курортних міст із гарячими джерелами. Тут були пляжі, онсени, пагорби й вузькі вулички, що спускалися до моря. Атамі здавалося маленьким і трохи старомодним у порівнянні з Токіо — таким, де день міг починатися не зі звуку потягів і поспіху людей, а зі звуку хвиль за вікном.

Аої знову подивилася на карту. Токіо й Атамі були позначені маленькими крапками, між якими тягнулася тонка лінія залізниці. Вона провела пальцем по екрану від одного міста до іншого, ніби намагалася відчути цю відстань. Атамі не було втечею на край світу. Якщо їй не сподобається, вона зможе повернутися. Якщо знадобиться Токіо — воно залишиться достатньо близько. Але водночас це могло бути місце, де все навколо не нагадуватиме їй про те саме життя, від якого вона так втомилася.

Дивно. Ще кілька годин тому Аої навіть не думала про Атамі. Це було просто місто, назву якого вона випадково побачила серед рекомендацій на YouTube. Тепер же вона сиділа перед ноутбуком і намагалася уявити, яким могло б бути її життя там. Від цієї думки їй навіть стало трохи смішно. Вона насправді нічого не знала про це місце. Не мала жодного уявлення, що на неї чекатиме після переїзду, чи зможе звикнути до нового міста, чи знайде роботу, чи почуватиметься там краще. Можливо, вона просто втомилася настільки, що будь-яке місце, відмінне від Токіо, зараз здавалося їй хорошим варіантом.