Глава 3. Людське море

Море було спокійним.

Сонце вже схилялося до горизонту. Його м'яке світло лягало на темно-синю поверхню води широкою золотою доріжкою, яка тягнулася майже до самого берега. Там, де хвилі ловили останні промені дня, море спалахувало теплими відблисками, а трохи далі знову ставало глибоким і темним, майже чорнильним.

Десь далеко на обрії повільно плив корабель, перетворившись на маленький темний силует серед сяйва вечірнього моря. Над водою ліниво дрейфували поодинокі хмари, підфарбовані золотом і рожевим світлом заходу сонця.

Берег тут був майже безлюдним. Старий бетонний пірс врізався в море на кілька десятків метрів, а поруч із ним тягнулася вузька смуга піску, де хвилі раз у раз залишали тонкі сліди на мокрій землі. Трохи далі починався невисокий пагорб, укритий густою травою, яка тихо колихалася під легким подихом вітру.

Повітря пахло сіллю й морем. Час від часу над водою пролітали чайки, а хвилі неквапливо накочувалися на берег і так само повільно відступали назад, ніби море нікуди не поспішало.

На самому краю пірса сидів чоловік із вудкою. На вигляд йому було близько шістдесяти років. Сонце й морський вітер залишили на його обличчі тонкі зморшки, але в них не було нічого суворого. Навпаки, здавалося, ніби він багато сміявся протягом життя. На ньому була світла сорочка з підкоченими рукавами, старі полотняні штани й потертий солом'яний капелюх, який час від часу намагався зірвати вітер.

Вудка спиралася на поруччя, а біля ніг стояло невелике відерце, в якому поки що не було жодної риби. Схоже, це зовсім його не засмучувало.

Чоловік сидів спокійно, трохи примружившись від сонця, і дивився на море так, ніби зустрів старого друга. Іноді він поправляв капелюх, іноді поглядав на поплавок, але здебільшого просто спостерігав за хвилями. Здавалося, він нікуди не поспішав. Складалось враження, він узагалі забув, що таке поспіх.

Коли легкий вітерець знову ворухнув траву на пагорбі, чоловік усміхнувся сам до себе, ніби море щойно розповіло йому щось кумедне.

Саме тоді хлопець, який проходив повз, зупинився.

Він спостерігав за чоловіком уже кілька хвилин, але той навіть не ворухнувся.

— Чому ви просто сидите й дивитеся на море? — нарешті запитав він.

Чоловік усміхнувся, не відводячи погляду від хвиль.

— А хіба для цього потрібна причина?

— Ну... так.

Хлопець знизав плечима.

— Якщо чесно, мені здається, ви прийшли сюди не рибалити. Я вже хвилин десять за вами спостерігаю, а ви весь цей час просто дивитеся на море.

— Помиляєшся.

— Тоді що ви робите?

Чоловік трохи подумав.

— Boketto (ぼけっと).

— Що?

— Boketto (ぼけっと), — повторив він. — Це коли людина просто дивиться вдалину й дозволяє своїм думкам текти так, як вони хочуть.

Хлопець скептично насупився.

— Звучить як марнування часу.

Чоловік тихо засміявся.

— Можливо. Але мені завжди було цікаво, чому люди так бояться нічого не робити.

Він кивнув у бік міста, яке виднілося вдалині.

— Усі кудись поспішають. Працюють. Планують. Шукають відповіді. Наче життя — це завдання, яке потрібно розв'язати якомога швидше.

Хлопець задумався.

— А хіба це не так?

Чоловік провів поглядом чайку, що пролетіла над водою.

— Не знаю.

Вітер ледь торкнувся поверхні моря.

— Але іноді мені здається, що люди так захоплюються пошуками відповідей, що забувають поставити собі правильні запитання.

Хлопець кілька секунд мовчав.

— І які ж вони? Правильні запитання?

Чоловік усміхнувся.

— Якби я знав, то не сидів би тут щотижня.

Хлопець мимоволі засміявся.

— Тоді навіщо ви приходите?

Чоловік подивився на море. Цього разу він відповів не одразу.

— Бо тут мені легше чути власні думки.

Хвиля тихо вдарилася об бетонний пірс.

— Іноді відповіді приходять саме тоді, коли перестаєш їх шукати.

— А про що ви думаєте зараз?

Чоловік перевів погляд на обрій, де небо зустрічалося з морем.

— Ні про що конкретне.

Він усміхнувся.

— І водночас про все одразу.

Вітер знову ворухнув траву на схилі, а хвилі продовжували свій неквапливий рух до берега.

На цьому розмова закінчилася. Аої ще кілька секунд дивилася на сторінку. Потім ледь помітно насупилася.

Останнім часом їй дедалі частіше траплялися книги, у яких старі люди говорили загадками. Спочатку був дивний дідусь у бібліотеці. Тепер ще й цей у книзі.

Вона перечитала останній абзац, але сенсу в ньому не побачила.

— Відповіді приходять, коли перестаєш їх шукати... — тихо пробурмотіла вона.

Звучало красиво. Але водночас абсолютно безглуздо. Зрештою, якщо перестати шукати відповіді, як їх узагалі можна знайти? Аої похитала головою й закрила книгу.

За вікном уже давно розвиднілося. Сонячне світло проникало крізь напівпрозорі штори біля балконних дверей і лягало на підлогу м'якими золотавими смугами. Легкий ранковий вітерець проникав до кімнати, змушуючи тканину ледве помітно колихатися.

На балконі в невеликому керамічному горщику росло мандаринове деревце. Його темно-зелене листя тихо шелестіло під подихами вітру, а кілька маленьких помаранчевих плодів мерехтіли у сонячному світлі.

Кімната була наповнена теплом і спокоєм. Десь унизу вже прокинулося місто: час від часу долинав шум автомобілів, дзенькіт велосипеда чи приглушені голоси перехожих.

Аої ще кілька секунд дивилася на штори, що повільно ворушилися від вітру, потім перевела погляд на мандаринове дерево. Зрештою вона підійшла до дверей і вийшла назовні.

На небі майже не було хмар, а тепле сонце освітлювало дахи сусідніх будинків. Погода була надто гарною, щоб залишатися вдома. Аої сперлася на поруччя балкона й на кілька секунд заплющила очі, відчуваючи легкий вітер на обличчі.

Сьогодні вона не мала уроків. Не потрібно було перевіряти домашні завдання, готувати матеріали чи відповідати на повідомлення учнів. Цілий день належав тільки їй. І це чомусь здавалося дивним.