Глава 2. Дні, схожі один на одного

Минуло кілька тижнів.

Життя Аої продовжувало рухатися звичним маршрутом, ніби та дощова розмова в бібліотеці ніколи не відбулася. Вона не замислювалася над нею надто довго. Зрештою, це була лише випадкова бесіда з незнайомцем, чиї загадкові слова здалися їй дивними й мало не безглуздими.

Щоранку її будили будильники. Потім бездумний перегляд новин, які вона гортала майже годину, зелений чай зі свіжою м'ятою та ноутбук, що вже давно займав своє звичне місце на робочому столі.

Ранки минали за підготовкою уроків. Увечері вона проводила заняття. А між цим годинами сиділа перед екраном, не помічаючи, як за вікном змінюється світло, сонце повільно рухається небом і день непомітно переходить у вечір. Усе залишалося таким самим. Принаймні їй так здавалося.

Іноді Аої ловила себе на тому, що механічно виконує звичні дії, навіть не замислюючись над ними. Її руки самі тягнулися до чашки, пальці самі відкривали потрібні вкладки на ноутбуці, а слова для учнів давно стали частиною завченого сценарію. Саме в такі моменти в пам'яті раптом виринав голос старого.

— Ти просто дуже поспішаєш знайти відповідь.

Аої лише хмурила брови й одразу ж намагалася відкинути цю думку. Відповідь на що? І чому він узагалі вирішив, що вона щось шукає?

Щоразу, коли вона згадувала цю розмову, її охоплювало дивне роздратування. Не через самого старого. І навіть не через його слова. Десь глибоко всередині Аої підозрювала, що він говорив про щось дуже просте. Настільки просте, що вона вперто не хотіла цього помічати. Саме це й дратувало найбільше. Наче відповідь увесь час була перед очима, але вона раз у раз проходила повз неї, вдаючи, що нічого не бачить.

Зрештою, це була лише випадкова зустріч у бібліотеці. Незнайомець сказав кілька дивних фраз — і все. То чому вона продовжувала про них думати? Аої різко закрила вкладку з новинами й потягнулася до чашки з чаєм.

— Дурниці, — тихо пробурмотіла вона сама до себе.

Та вже за кілька днів слова знову поверталися. Так само несподівано, як і вперше.

Можливо, саме тому вона дедалі частіше ловила себе на думці, що чекає вечора. Не через прогулянки містом і навіть не через книги. Просто ввечері світ ніби сповільнювався. Зникали сповіщення, закінчувалися уроки, а разом із ними на кілька годин відступало відчуття, що вона постійно кудись запізнюється.

Аої подобалося виходити з дому, коли небо вже починало темніти. Вулиці ставали тихішими, у вікнах запалювалося тепле світло, а повітря після спекотного дня ставало прохолоднішим. Вона часто гуляла без певної мети, просто йшла вперед, звертаючи на випадкові вулиці, розглядаючи вітрини магазинів, слухаючи приглушений шум міста й спостерігаючи за людьми, які поспішали додому.

Іноді їй здавалося, що всі навколо знають, куди йдуть і чого хочуть від життя. Усі, крім неї. Ця думка з'являлася раптово й так само швидко зникала, але щоразу залишала після себе дивний осад. Тоді Аої прискорювала крок або діставала телефон, намагаючись відволіктися від неприємних думок. Та вони все одно поверталися. Так само вперто, як і слова старого з бібліотеки.

Одного дощового вечора Аої, як завжди, вийшла на прогулянку. Дощ майже припинився. Лише зрідка з дахів падали краплі, а мокрий асфальт відбивав світло ліхтарів і неонових вивісок. Людей на вулицях стало менше, ніж удень, але місто все ще жило своїм звичним життям.

Аої йшла без певного маршруту. Вона давно перестала обирати напрямок. Просто звертала на випадкові вулиці й дозволяла місту вести себе далі.

Повз неї проїхав велосипедист у дощовику. Біля невеликої кав'ярні кілька студентів сміялися над чимось, сховавшись під навісом. Десь неподалік пролунав сигнал потяга.

Токіо був красивим. Він завжди був красивим.

Іноді Аої навіть дивувалася, як легко люди звикають до речей, які колись здавалися особливими. До яскравих вивісок, вузьких провулків, потягів, що безперервно мчать крізь місто, і навіть до вечорів після дощу, коли вулиці ніби починали світитися зсередини.

Занурена у свої думки, дівчина ледь не пройшла повз невеликий фотомагазин.

У вітрині стояли старі фотоапарати. Одні виглядали майже новими, інші зберігали сліди часу: потертості на корпусі, подряпини на шкірі ремінців, трохи потьмянілий метал. У теплому світлі ламп вони здавалися речами з іншої епохи.

Аої мимоволі сповільнила крок. Колись вона любила фотографувати, але відтоді минуло стільки часу, що тепер це здавалося спогадом із чужого життя. Від цієї думки їй раптом стало смішно. Колись вона майже нікуди не виходила без фотоапарата. Могла зупинитися посеред вулиці через незвичне світло між будинками або витратити пів години, намагаючись зловити вдалий кадр. А тепер навіть не пам'ятала, коли востаннє тримала фотоапарат у руках.

Її погляд зупинився на старому плівковому фотоапараті. Чорний корпус був трохи потертий на кутах, але виглядав доглянутим. Здавалося, ніби ним користувалися багато років, а потім дбайливо зберігали. Вона сама не помітила, як затрималася біля вітрини довше, ніж збиралася.

— Гарна модель.

Аої здригнулася від несподіванки.

Біля дверей магазину стояв чоловік. Високий, із пофарбованим у білий колір волоссям, яке стирчало в різні боки, ніби він щойно прокинувся або кілька разів провів по ньому рукою. На вигляд йому було близько тридцяти років. У руках він тримав чашку кави, а темна куртка виглядала настільки звичайно, що Аої спершу прийняла його за випадкового перехожого.

— Перепрошую? — перепитала дівчина.

Чоловік кивнув у бік фотоапарата.

— Цей. Йому більше двадцяти років, але він досі працює краще за деякі сучасні камери.

— Я не збиралася його купувати.

— Я цього й не казав.

У його голосі не було ані краплі нав'язливості. Навпаки, здавалося, що він просто підтримує розмову, щоб скоротати дощовий вечір.

Аої ще раз подивилася на фотоапарат за склом.

— Ви працюєте тут?