Частина I. Токіо Глава 1. Ще один звичайний день

Аої Сакураї було двадцять чотири.

Щоранку її будили десять будильників, налаштованих із різницею в п'ять хвилин. Перший починав дзвонити о шостій ранку, але вона майже ніколи не прокидалася одразу. Сонно простягнувши руку до телефону, вона вимикала сигнал і знову заплющувала очі.

Потім лунав другий будильник.

Третій.

Четвертий.

Лише після п'ятого або шостого сигналу вона переставала вимикати будильники. Замість того щоб одразу підвестися, Аої брала телефон до рук і починала бездумно гортати новини. Одна стаття змінювала іншу, за нею з'являлася наступна, а потім ще одна. Вона майже не запам'ятовувала прочитаного. Це радше було спробою остаточно прокинутися, ніж справжнім інтересом до того, що відбувалося у світі.

Зазвичай так непомітно минала майже година. Лише тоді вона відкладала телефон і нарешті підводилася з ліжка.

Попри те, що ніч уже залишилася позаду, її не полишало відчуття, ніби вона зовсім не спала. Про це  нагадувало й відображення в дзеркалі, що стояло біля шафи в кутку кімнати. Звідти на неї дивилася невисока дівчина з довгим каштановим волоссям і карими очима, які останнім часом ніби втратили свій звичний блиск.

Потім Аої підходила до вікна своєї маленької квартири на сьомому поверсі, звідки відкривався вид на сусідні будинки, вузьку вулицю внизу та залізничну лінію вдалині. Час від часу між будинками миготіли вагони ранкових потягів, а на тротуарах уже з'являлися люди, які поспішали на роботу чи навчання.

За вікном уже прокидався Токіо.

Потяги.

Автомобілі.

Люди.

Місто ніколи не зупинялося. Іноді Аої здавалося, що воно біжить так швидко, що вона просто не встигає за ним.

Після простого сніданку дівчина ставила чайник, заварювала зелений чай і кидала в чашку кілька свіжих листочків м'яти, без яких уже не уявляла свого ранку. Лише після цього вона відкривала ноутбук.

Зранку дівчина зазвичай готувала уроки: шукала нові вправи, складала презентації, перевіряла домашні завдання та писала плани занять. Іноді вона настільки занурювалася в роботу, що не помічала, як минають година за годиною. Чашка чаю повільно холола на столі, за вікном змінювалося світло, а вона продовжувала працювати, поки день непомітно не наближався до вечора.

Коли починало сутеніти, наставала друга частина її роботи. Аої була онлайн-викладачкою англійської мови. Вона одягала навушники, поправляла волосся й натискала кнопку «Приєднатися до заняття». За мить на екрані з'являлося нове обличчя.

— Good evening, Aoi-sensei.

— Good evening.

Потім починався черговий урок. На екрані змінювалися учні — нові обличчя, голоси та розмови. Звичайно, були й ті, кого вона навчала вже багато місяців. Вона пам'ятала їхні улюблені теми, знала, хто мріє скласти мовний іспит, хто хоче вступити до університету за кордоном, а хто просто вивчає англійську для подорожей. Вона щиро раділа їхнім успіхам і щоразу помічала, як вони стають упевненішими. Та щойно урок закінчувався, віконце дзвінка зникало, і на екрані одразу з'являвся наступний учень. Вона пояснювала граматику, виправляла помилки, слухала відповіді й бажала всім гарного вечора. А потім відкривала наступний дзвінок і повторювала все знову. День за днем, тиждень за тижнем.

Коли останній урок закінчувався, Аої закривала ноутбук. І квартира одразу занурювалася в тишу. Настільки глибоку, що вона навіть могла почути цокання годинника на кухні.

Цілими днями Аої розмовляла з людьми, але майже ні з ким не спілкувалася по-справжньому.

У неї було все, про що вона мріяла під час навчання в університеті: стабільна робота, орендована квартира й хороша зарплата.

І все ж щовечора вона відчувала дивну порожнечу.

Наче забула щось важливе.

Нібито жила чужим життям.

Після роботи вона часто виходила гуляти містом без особливої мети. Просто йшла вперед, спостерігаючи за людьми. Повз неї проходили десятки незнайомців, які поспішали у своїх справах. У кожного була своя історія, своя мета, свій напрямок.

«Невже всі знають, навіщо живуть? І тільки я одна не можу цього зрозуміти?» — думала вона.

Особливо важкі дні траплялися восени.Коли над містом висів дощ, небо ставало сірим, а неонові вивіски втрачали свій звичний блиск.

У такі дні Аої завжди йшла в одне дуже звичне для неї місце. Стару бібліотеку в тихому районі міста, про яку мало хто знав. Можливо, тому що вона ховалася далеко від жвавих вулиць і станцій метро, які поступово зникали з карти Токіо. А можливо, тому що в часи смартфонів, електронних книг і нескінченних стрічок новин мало хто шукав розради серед запилених полиць і пожовклих сторінок.

Розташування цієї бібліотеки ніби саме по собі відлякувало випадкових відвідувачів. Захована між старими будинками та вузькими вуличками, де вздовж доріг росли клени, вона губилася серед старого району Токіо. Восени їхнє листя вкривало тротуари червоними й золотими плямами, а в дощові дні мокро блищало під світлом ліхтарів. Сама будівля була невеликою й двоповерховою, зведеною зі старого дерева. Її вивіска давно втратила яскравість, а фарба місцями почала лущитися, не витримавши плину часу.

Щоразу, коли хтось відчиняв двері, над ними лунав тихий дзвін маленького мідного дзвіночка. Одразу після цього дерев'яні двері протяжно рипіли, ніби вітаючи кожного відвідувача. Аої завжди любила цей звук — він нагадував їй, що деякі речі в цьому світі все ще залишаються незмінними.

Там пахло папером, чаєм і трохи дощем. Щоразу, коли дівчина приходила сюди, біля великого вікна вже сидів добре знайомий їй дідусь із книгою в руках. Насправді вони ніколи не розмовляли. Вона навіть не знала його імені. Та все ж його присутність давно стала для неї такою ж звичною, як старі книжкові полиці чи тихий скрип дерев'яної підлоги. Можливо, справа була в тому, що вони обоє приходили сюди в дощові дні. А можливо, у ледь відчутному ароматі жасминового чаю, який майже завжди стояв на його столі й із часом став невід'ємною частиною цієї бібліотеки. Він не був ані працівником, ані власником бібліотеки. Принаймні Аої ніколи не бачила, щоб він допомагав відвідувачам чи розмовляв із персоналом. За всі місяці вона жодного разу не бачила, щоб хтось сідав поруч із ним або звертався до нього. Іноді їй навіть здавалося дивним, що люди навколо ніби зовсім його не помічали. Та все ж її не покидало це дивне відчуття, що він належав цьому місцю більше, ніж будь-хто інший.