Глава 30

Владислав був на роботі, а Зоряна Еларіс сиділа з чаєм разом із Лілею.
— Як там твоя книга? — запитала Зоряна, обхопивши чашку долонями.
Лілія трохи усміхнулася:
— Уже друкують. Перший тираж виходить 15 вересня.
На мить між ними стало тихо — так, ніби це була маленька, але важлива новина.
— Це вже серйозно, — тихо сказала Зоряна.
— Тепер назад дороги немає, — відповіла Лілія.

Ліля запитала, тримаючи чашку:
— А чим ти займаєшся, крім господарства?
Господиня дому трохи усміхнулася:
— З того часу, як стала дружиною Владислав Еларіс, я почала продавати картини. Одну продала ще до нашого одруження. Зараз є ще одне замовлення.
Лілія підняла брови, щиро здивована:
— Це круто. Я тебе вітаю.

Раптом у двері постукали. Зоряна відчинила двері  й побачила Аліна.
— Привіт, Зорянко. Можна до тебе?
— Заходь. У тебе вже закінчилися пари в академії?
— Так, сьогодні з восьмої до першої, — кивнула Аліна.
Дівчина зайшла, привіталася з Лілею. Зоряна налила чаю. 
Кілька хвилин вони говорили про дрібниці, поки Аліна раптом не змінила тон:
— Учора до нас заходила твоя мама… і говорила про твій шлюб. Сказала своє бачення.
Вона трохи замовкла, ніби добираючи слова:
— Думаю, Владові буде непросто налагодити з нею стосунки.

— У нас із родинами не все просто. Добре, що твої батьки й ти з Костею прийняли мого чоловіка.

Дівчата сиділи й розмовляли, не помітивши, як непомітно стемніло. Коли двері відчинилися, додому повернувся Владислав Еларіс — він привітався з гостями.

Зоряна підвелася з легким усміхом.
— Ти вже вдома?
— Так, — він зняв верхній одяг і коротко кивнув дівчатам. — Бачу, у нас сьогодні гості.
Лілія Серпень усміхнулася: — Ми трохи заговорилися й не помітили часу.
Аліна додала жвавіше: — Вибач, що затрималися.
Владислав спокійно хитнув головою: — Нічого. Дім для того й існує, щоб у ньому було життя.
Зоряна на мить подивилася на нього — у цій фразі було щось дуже його, просте й водночас тепле.
— Я приготую щось на вечерю, — сказала вона вже тихіше.
— Я допоможу, — одразу відповів він.

— Якщо вийду заміж, то за чоловіка, який не вважатиме домашні справи “не чоловічою справою”, — сказала Лілія Серпень.
— Та навіщо тобі те заміжжя? Краще книги пиши, — відповіла Аліна.
Ліля лише посміхнулася.

Аліна хмикнула: — Тобі б ще знайти такого ідеального.
У цей момент у кімнаті з’явився Владислав Еларіс. Він почув останні слова і трохи зупинився, ніби оцінюючи розмову.
— Ідеальних людей не буває, — спокійно сказав він, проходячи повз. — Але бувають ті, з ким не потрібно грати ролі.
Зоряна на мить подивилася на нього — і в цій простій фразі впізнала щось дуже знайоме.
— От бачиш, — тихо сказала вона Лілі, — інколи достатньо не ідеального, а свого.
Лілія ледь усміхнулася, нічого не відповівши.

— Так, мені пора додому: мама й тато чекають, ще домашнє завдання робити, та й Кості я обіцяла допомогти розібратися з однією темою з математики, — сказала Аліна.
Після цих слів вона попрощалася з усіма й пішла.
— Мені теж уже пора, скоро стемніє, хочу бути вдома до цього, — додала Лілія Серпень.
Ліля теж попрощалася й вийшла.

Після того як гості пішли, подружжя вирушило на кухню готувати вечерю.

— Як минув твій день? — запитала Зоряна Еларіс, не відриваючись від ножа.
— Важко… — тихо відповів Владислав Еларіс. — Сьогодні врятував дівчинку. Без операції вона б не вижила.

— Ти ж ледве на ногах стоїш. Іди відпочинь, я сама впораюся, — сказала Зоряна Еларіс.

— Та мені не дуже важко…
— Упертий ти, — тихо сказала Зоряна Еларіс.
Владислав Еларіс усміхнувся.
— Як і ти.

Після вечері Зоряна Еларіс швидко прибрала зі столу. У домі було тихо — лише легкий дзенькіт посуду та приглушене світло створювали відчуття спокою.
— Іди, лягай, — сказала вона м’якше. — Я зараз.
Владислав Еларіс не сперечався цього разу. Лише кивнув і пішов до кімнати.
Коли вона зайшла, він уже лежав, заплющивши очі, але не спав.
— Не заснув? — тихо запитала вона.
— Чекав, — відповів він, не відкриваючи очей.
Вона ледь усміхнулася і сіла поруч. Її руки обережно лягли на його плечі — спочатку невпевнено, ніби боялася зробити щось не так, а потім рухи стали плавнішими.
Напруга в його тілі відчувалася одразу.
— Важкий день… — тихо сказала Зоряна Еларіс.
— Уже легше, — відповів Владислав Еларіс, і в його голосі вперше за вечір з’явилося справжнє тепло.

Її дотики були обережними, але впевненими. Вона не поспішала — ніби хотіла забрати з нього втому поступово.
Через кілька хвилин він видихнув глибше.
— Ти точно не хочеш займатися цим професійно? — тихо пожартував він.
— Ні, — усміхнулася вона. — Це тільки для тебе.
Він відкрив очі й трохи повернув голову.
— Тоді мені пощастило.
Вона на мить зупинилася, зустріла його погляд — і в кімнаті стало ще тихіше, ніж було до цього.
— Так, — тихо сказала Зоряна Еларіс. — Нам обом.

У кімнаті запанувала тиша — не напружена, а спокійна й тепла.
Зоряна Еларіс більше нічого не казала, лише продовжувала легкими рухами знімати напругу з його плечей. Здавалося, що разом із кожним дотиком день поступово відпускає Владислав Еларіс.
Він заплющив очі, дихання стало рівнішим.
Ніби вперше за довгий час можна було просто не думати ні про що.
Лише цей вечір.
Лише цей дім.
І вони двоє.

Раптом у двері постукали.
Владислав Еларіс відчинив.
На порозі стояв Мирослав.
— Вибач, зятю, що турбую… але Єві погано.

Цілитель швидко зібрався, і вони вийшли з дому. Дівчина пішла разом із чоловіком і дядьком.