Глава 29

Ця сцена добре працює як тихий момент напруги всередині спокою — без криків, але з відчуттям зовнішнього тиску.
Зоряна  і Владислав  сидять разом, обійнявшись — і саме в цій близькості проявляється, що проблема не між ними, а “навколо них”.

— Їм доведеться змиритися. Я тебе кохаю.

     —  Я тебе теж.
Вони поцілувалися.

Вони поцілувалися.
На кілька секунд у кімнаті стало тихо — так, ніби всі слова раптом втратили вагу.
Зоряна Еларіс не поспішала відсторонитися. Вона залишилася поруч, відчуваючи його тепло, і думка про чужий скепсис уже не здавалася такою гучною.
Владислав Еларіс обіймав її спокійно, без поспіху, ніби ця тиша між ними була найправильнішою відповіддю на все, що казали інші.
За вікном життя тривало, але тут, у цьому домі, їхній вибір уже був зроблений.

Вони розімкнули губи.
Владислав  тихо видихнув, ніби тільки зараз дозволив собі сказати це вголос:
— Я щасливий, що ми зустрілися. Ти ніби розтопила кригу в мені…
Зоряна ледь усміхнулася, не відводячи погляду:
— Ти буваєш дуже красномовним, коли хочеш. Але мені більше подобаються твої вчинки.
Він коротко кивнув, ніби приймаючи цю відповідь як правильну.

— Для мене ти завжди була і є найважливішою людиною.
Вона подивилася на нього уважніше, не поспішаючи з відповіддю:
— Мені важливо, щоб це було видно не тільки в словах.

Зоряна тихо сказала:
— Зараз уже пора спати.
Владислав Еларіс кивнув:
— Ти маєш рацію.
Вони піднялися, не поспішаючи, і пішли до кімнати.
Ніч була спокійною.
Заснули вони швидко — без зайвих слів, ніби цей день нарешті відпустив їх.