Глава 27

Ранок 1 вересня почався різко.
Зоряна Еларіс  прокинулася від голосів — гучних, різких, чужих для цього дому.
Вона різко сіла на ліжку.
Знизу лунали крики.
Владислав Еларіс уже не спав.
Його голос іноді прорізався крізь сварку — спокійний, але напружений.
Коли Зоряна спустилася, в коридорі стояли двоє незнайомих їй людей.
Римма і Вадим — його батьки.
— Ти серйозно? — різко кинула Римма,  дивлячись на сина. — Одружився з ким?
— З простою дівчиною?
Вадим стояв поруч, стриманіший, але холодний:
— Ти розумієш, що ти робиш?  Ти розумієш, що відмовляєшся від свого прізвища? — тихіше, але холодно додав Вадим.

— Так. Розумію.

Владислав відповів спокійно:
— Я з п’ятнадцяти років живу так, ніби мене й так ніхто не питає.
Коротка пауза.
— Тож і зараз не бачив, у кого питати.
Владислав Еларіс не відступив.

Сварка тривала недовго, але була різкою.
Слова ставали все жорсткішими.
І в якийсь момент Римма кинула:
— Живіть де хочете. Якщо ти зробив свій вибір — живи з ним.

Тиша.
Зоряна Еларіс відчула, як Владислав поруч трохи напружився — але лише на мить.
Коли вони пішли, у домі стало неприродно тихо.
Владислав Еларіс подивився на неї:
— Ми переїдемо.
Вона кивнула майже одразу.
— До мене.
І це рішення не звучало як втеча.
Швидше як вибір, який уже був зроблений раніше — просто тепер став явним.

Після весілля ніч не змінила їх різко — швидше закріпила те, що вже було між ними.
Тепер дружина асинала поруч із чоловіком так само природно, як і прокидалася.
Без дистанції, без умовних “сторін”.
Просто разом.

Після того ранку все змінилося остаточно.
Римма і Вадим фактично поставили крапку в їхньому перебуванні в колишньому домі.
Переїзд зайняв близько тижня.
Речі, дрібні звички, спогади — усе поступово переносилося в новий простір.
Зоряна Еларіс поверталася в дім, який уже став її дитячим минулим, лише щоб забрати останнє.
Владислав Еларіс завжди був поруч.
Не нав’язливо — просто як частина цього процесу.

Але після того самого ранку вони більше не поверталися туди на ніч.
Кожен вечір завершувався в домі Зоряни.
І поступово це перестало сприйматися як “тимчасове рішення”.

Це стало їхнім життям.