Глава 26

Минув тиждень після візиту.
Зоряна  повернулася до свого дому разом із Владислав.
Вона давно хотіла показати йому, де жила раніше.
Владислав за цей час уже встиг побути гостем у її родині.
І, на диво, швидко знайшов спільну мову з Мирослав.
Вони підійшли до будинку.
Зоряна затрималася біля поштової скриньки.
Відчинила її — майже машинально.
Всередині лежав лист.
Вона одразу впізнала почерк. Написала мама.

Зоряна на секунду завмерла.
Потім дістала конверт і розірвала його.
Вона читала мовчки.
І з кожним рядком її вираз обличчя змінювався.
Спочатку — стриманість.
Потім — напруга.
І, зрештою, щось схоже на роздратування.
Вона опустила лист.

— Щось сталося? — тихо запитав Владислав.
Зоряна не одразу відповіла.
Вона ще раз глянула на написане, ніби не до кінця вірила.
— Мама написала, — сказала вона нарешті.
Коротка пауза.
— Їй не подобається, що я з тобою.

Владислав кілька секунд дивився на неї.
Потім обережно простягнув руку:
— Можна?
Дівчина  не відповіла словами.
Лише трохи послабила хватку.
І він забрав лист.
Він читав мовчки.
Повільно.
Не пропускаючи жодного рядка.
Його обличчя майже не змінилося.
Лише в погляді з’явилася холодна зосередженість.
Коли він дочитав, то не одразу повернув лист.
На секунду затримав його в руках.
Потім підняв погляд на Зоряна.
— Тобі боляче через це? — запитав тихо.

“Зоряно.
Я не очікувала, що ти так швидко забудеш про межі, які тобі з дитинства пояснювали.
Мені не подобається твій вибір чоловіка. Такі люди, як Владислав Дорін, рідко змінюються.
Ти занадто довірлива. Це може коштувати тобі майбутнього.
Я не забороняю тобі жити своїм життям, але ти повинна подумати, чи це справді твій шлях, чи просто емоція.
Лариса.”

Владислав дочитав до кінця.
На мить затримав погляд на останньому рядку.
Потім повільно опустив лист.

Хлопець повільно повернув лист.
Кілька секунд він просто тримав його в руках, ніби зважував не текст, а ситуацію.
Потім подивився на Зоряну:
— Це не турбота, — сказав він тихо.
Коротка пауза.
— Це страх, замаскований під турботу.
Він трохи знизив голос:
— Вона не знає мене. І не намагається дізнатися.
Ще мить мовчання.
— Але рішення все одно не за нею, — додав він спокійно. — І не за листом.

Зоряна мовчала кілька секунд.
Лист у руках Владислав ніби ще висів між ними.
Вона повільно вдихнула.
— Вона завжди така, — сказала нарешті тихо.
Коротка пауза.
— Не прямо забороняє… але так, щоб я сумнівалася.
Вона перевела погляд на нього:
— І це… складніше, ніж просто “ні”.
Ще мить мовчання.
— Але я вже зробила вибір, — додала вона твердіше.
— І не тому, що мені “легше”, а тому що я так відчуваю.
Владислав не перебивав.
Лише трохи змінив положення, ближче до неї.
— Тоді цього достатньо, — сказав він спокійно.
І вперше лист перестав бути між ними проблемою.
Він залишився просто думкою ззовні, яка не визначає те, що вже вибране всередині.

Останній день літа.
Зоряна Еларіс дізналася, що в країні діє особливий день — 31 серпня, коли пари можуть одружитися за один день.
Вона спочатку сприйняла це як щось випадкове.
Але Владислав поставився серйозніше.
— Ми можемо це зробити сьогодні, — сказав він тихо.
Коротка пауза.
— Якщо ти готова.
Вона довго дивилася на нього.
Без поспіху.
Без страху.
— Ти не жартуєш? — тихо перепитала вона.

Він похитав головою:
— Ні.
Тиша між ними цього разу була іншою.
Не про сумніви.
А про вибір.
Зоряна Еларіс зробила вдих.
І кивнула:
— Добре.

Після реєстрації ще не все одразу здавалося реальним.
Тиша між ними була спокійною, трохи дивною.
Владислав тримав документи в руках і якийсь час мовчав.
Потім підняв погляд на Зоряна Еларіс:
— Я візьму твоє прізвище.
Вона спочатку не одразу зрозуміла.
— Моє? — тихо перепитала.
Він кивнув.
— Так.
Коротка пауза.
— Я не хочу, щоб це виглядало так, ніби ти “приєднуєшся” до мого життя.
— Я хочу бути частиною твого.
Зоряна Еларіс мовчала довше.
Потім ледь усміхнулася:
— Це… неочікувано.
— Я знаю, — спокійно відповів він.
— Але правильно для мене.

Осінь вони зустріли вже як подружжя.