Глава 25

Двері відчинилися майже одразу.
На порозі стояв Мирослав.
Він уважно подивився спочатку на племінницю, а потім перевів погляд на Владислава Доріна.
— Проходьте, — сказав спокійно, відступаючи вбік.
У будинку було тепло й затишно.
Із кухні одразу вийшла Єва, витираючи руки рушником.
За нею — Аліна.
Аліна зупинилася трохи осторонь, уважно розглядаючи гостя.
Не приховуючи цікавості.

— Добрий день, — привітався Владислав стримано.
— Добрий, — відповіла Єва, з легким, але стриманим усміхом.
На кілька секунд повисла пауза.
Та сама, коли всі ніби чекають, хто заговорить першим.
І тут із кімнати виглянув Костя.
Він спершу просто подивився.
Потім зробив крок уперед і, не дуже зважаючи на атмосферу, прямо запитав:
— Це ти той Дорін?
Тиша стала відчутнішою.

Дівчина ледь напружилася:
— Костю…
Але Владислав Дорін відповів сам, спокійно:
— Так.
Коротка пауза.
— Владислав.
Костя кивнув, ніби щось для себе відмітив, і більше нічого не сказав.

Аліна ледь посміхнулася куточком губ, спостерігаючи за реакціями.
— Проходьте до столу, — сказала Єва, розряджаючи напругу.
Усі рушили до кухні.
Але відчуття важливості моменту нікуди не зникло.

Усі сіли за стіл.
Єва поставила перед гостями чай і щось домашнє до нього.
Рухи в неї були спокійні, але погляд інколи зупинявся на Владислав Дорін трохи довше, ніж на інших.
Кілька хвилин говорили про просте: дорогу, погоду, справи.
Наче всі давали собі час звикнути.
Потім Мирослав відклав чашку.
І подивився прямо на Владислава.
— Ви давно разом? — запитав спокійно.
Владислав Дорін відповів без паузи:
— Із початку червня.

Мирослав кивнув.
Ніби запам’ятав.
— І які у вас… наміри? — додав він трохи пізніше.
Питання прозвучало рівно.
Але в кімнаті одразу стало тихіше.
Зоряна Еларіс ледь напружилася, але нічого не сказала.
Владислав Дорін не відвів погляду.
— Серйозні.
Коротка пауза.
— Я не ставлюся до цього як до чогось тимчасового.

Єва обмінялася коротким поглядом із Мирославом.
Аліна підперла підборіддя рукою, спостерігаючи за ним із неприхованим інтересом.
І раптом тихо втрутилася:
— А ви розумієте, що про вас говорять?
Зоряна різко глянула на неї:
— Аліно…
Але питання вже прозвучало.
Владислав Дорін не виглядав здивованим.
— Розумію, — відповів спокійно.

— Але це не має відношення до того, як я ставлюся до Зоряни.
Пауза.
Цього разу довша.
І саме в ній вирішувалося більше, ніж у словах.

Пауза затягнулася.
Ніхто не поспішав її переривати.
Єва повільно поставила чашку на стіл.
Її погляд знову зупинився на Владиславовв Дорінові.

Вже не такий насторожений, як раніше.
— Ти працюєш багато? — запитала вона спокійніше, ніж очікувалося.
Питання було просте.
Але воно змінило тон розмови.
Владислав Дорін ледь кивнув:
— Так.
Коротка пауза.

Вже не такий насторожений, як раніше.
— Ти працюєш багато? — запитала вона спокійніше, ніж очікувалося.
Питання було просте.
Але воно змінило тон розмови.
Владислав Дорін ледь кивнув:
— Так.
Коротка пауза.

А Аліна ледь усміхнулася, ніби відмітила щось для себе.

Кілька хвилин розмова текла спокійніше.
Без напруги.
Майже як звичайна сімейна зустріч.
Костя раптом підсунув ближче тарілку і, не дуже стримуючись, запитав:
— А ти взагалі щось умієш робити руками?
Зоряна  одразу глянула на нього:
— Костю…
Але Владислав лише ледь усміхнувся:
— Умію.
Коротка пауза.
— Але, мабуть, не так добре, як твій батько.
Мирослав вперше за вечір усміхнувся трохи відкритіше.
— Це правда, — сказав він. — Але навчитися можна.
— Можна, — спокійно погодився Владислав.
— Якщо буде кому показати.
Костя кивнув, ніби прийняв відповідь:
— Ну, тоді нормально.
Аліна тихо усміхнулася:
— Пройшов перше випробування.
Цього разу навіть Єва ледь помітно посміхнулася.

Дівчина видихнула.
Нарешті.

Двері зачинилися за ними м’яко.
Вулиця зустріла вечірньою прохолодою.
Зоряна Еларіс зробила кілька кроків уперед і лише тоді повільно видихнула.
Наче тримала це весь вечір.
Владислав ішов поруч мовчки.
Не поспішав говорити першим.
Кілька секунд вони просто йшли.
— Ну як? — нарешті тихо запитав він.
Не дивлячись на неї одразу.
Зоряна ледь усміхнулася:
— Ти їм сподобався.
Коротка пауза.
— Особливо те, що ти не почав виправдовуватися.
Він глянув на неї трохи здивовано:
— Я й не збирався.
Вона тихо засміялася:
— Я знаю.
Пауза стала легшою.
М’якшою.
— А ти? — запитав він трохи пізніше.

— Ти не пожалкувала?
Зоряна  зупинилася.
Повернулася до нього.
— Ні.
Коротка пауза.
— Навпаки.
Вона зробила крок ближче.
— Тепер я ще більше впевнена, що зробила правильний вибір.

Владислав нічого не відповів одразу.
Але його погляд став теплішим.
І цього разу він сам узяв її за руку.
Без вагань.