Глава 24

Настав серпень.
Владислав щойно повернувся з роботи і зупинився в дверях, не заходячи одразу в кімнату.
Його погляд затримався на Зоряні. 
Вона сиділа за мольбертом і писала його портрет — спокійно, зосереджено.
Він хотів щось сказати.
Відкрив рот.
Закрив.
Наче підбирав правильний момент.
І тільки після паузи тихо видихнув:
— Кохана… я хочу познайомитися з твоїми рідними.

Дівчина на мить відірвала погляд від полотна.
Його слова явно не застали її зненацька повністю, але все ж змусили зупинитися.
— Я поговорю з дядьком і тіткою, — сказала вона спокійно. — Запитаю, коли їм буде зручно.
Владислав трохи розслабив плечі, ніби саме цього і чекав.
Він кивнув, але не одразу відійшов від дверей.
Він ніби ще раз прокручував її слова.
— Добре, — сказав він нарешті тихо.
Пауза.
— Я підлаштуюсь під їхній час.
Він провів поглядом по кімнаті, ніби раптом усе стало трохи серйознішим, ніж зазвичай.
Не ворожим — просто важливим.
Зоряна Еларіс помітила це і ледь усміхнулася:
— Не хвилюйся.
Владислав глянув на неї швидше, ніж зазвичай.

Він глянув на неї швидше, ніж зазвичай.
— Я не хвилююсь, — відповів одразу.
І після короткої паузи додав уже тихіше:
— Просто хочу, щоб ти не пожалкувала.

Зоряна прийшла до дядька й тітки саме тоді, коли Мирослав ремонтував дах.
Він помітив її одразу й усміхнувся:
— Привіт, люба племіннице. Я скучив за тобою.
— Я теж за вами скучила, — відповіла вона, трохи затримавшись біля подвір’я.
Потім зробила вдих, ніби збиралася з думками:
— Я хочу дещо сказати.
Мирослав спустився трохи нижче, уважно подивившись на неї.
Вона продовжила:
— Я вже кілька місяців разом із Владиславом Доріним.
Коротка пауза.

Коротка пауза.
— І він хоче з вами познайомитися.

Чоловік на мить замовк, уважно подивившись на неї з-під даху, де тримав інструмент.
Потім спокійно видихнув:
— Приходьте завтра.
Коротка пауза.
— У мене й у Єви якраз вихідний.

Вечір перед зустріччю вийшов тихішим, ніж зазвичай.
Зоряна повернулася додому і довше, ніж потрібно, розкладала речі, ніби намагаючись відтягнути момент.
Владислав був поруч у кімнаті.
Він не займав багато місця — просто перебував там, інколи переводячи погляд на неї.
— Завтра… — почав він і замовк.
Наче перевіряв, чи варто продовжувати.
Зоряна підняла очі:
— Ти хвилюєшся?
Він одразу похитав головою:

— Ні.
Коротка пауза.
І вже тихіше додав:
— Просто… це важливо.
Він підійшов ближче, але не торкався одразу.
Лише зупинився поруч.
— Твої рідні… вони для тебе важливі, — сказав він спокійно. — Я не хочу зробити щось не так.

Ранок видався світлим, але не легким.
Зоряна 

 прокинулася раніше, ніж зазвичай, і довго просто лежала, дивлячись у стелю.
Думки крутилися навколо одного дня.
Владислав уже був готовий раніше за неї.
Але не поспішав виходити.
Чекав.
Коли вона з’явилася в кімнаті, він підняв погляд.
Коротко.
Уважно.
— Готова? — запитав він.

Вона кивнула, хоча всередині все ще було трохи напружено.
— Так.
Вони вийшли разом.
І вперше дорога не здавалася просто дорогою.
Вона була чимось іншим.
Між тим, що було “до”, і тим, що може статися “після”.

Хлопець ішов поруч мовчки.
Але час від часу його погляд знаходив її руку — і затримувався там на мить довше, ніж випадковість.
Зоряна  це помічала.
І не відсувалася.