Глава 22

Зоряна приїхала до Лілії.
Вони сиділи в саду біля будинку, у тихому приватному секторі міста.
Чай парував у чашках, а навколо було спокійно — без міського шуму, але все ще відчувалося, що це місто поруч.
Дерева давали приємну прохолоду, і повітря здавалося м’якшим, ніж на вулицях центру.

Лілія трохи нахилилася вперед, уважно дивлячись на подругу. 
— Я бачила тебе з Владиславом Доріним, — сказала вона спокійно. — Ви танцювали.
Вона зробила коротку паузу.
— Будь обережна. Доріни… кажуть, вони жорсткі.
Її погляд став серйознішим:
— Він тебе не змушує бути з ним?
Зоряна  одразу похитала головою:
— Ні.
Коротка пауза.
— Я з ним добровільно.
Вона підвела погляд:
— І він не такий, як його сім’я.

Після чаювання Зоряна  повернулася додому під вечір.
Владислав уже був вдома.
Він підійшов до неї й поцілував — коротко, ніби це було щось звичне між ними.
— Як зустріч із подругою? — запитав він спокійно.
Зоряна на мить зупинилася, знімаючи верхній одяг.
— Не дуже, — відповіла вона після паузи.

Він подивився на неї уважніше.
— Ти голодна?
Дівчина похитала головою:
— Ні. Ми з Лілею пили чай і їли торт. Він був дуже ситний.

Він подивився на неї трохи довше, ніж зазвичай.
— Я за тобою скучив, — сказав він тихо.
Вона  на мить завмерла, потім відвела погляд і ледь кивнула:
— І я теж.

Зоряна сиділа на ліжку, а Владислав лежав поруч, поклавши голову їй на коліна.
Вона повільно проводила рукою по його волоссю.
У кімнаті було тихо.
Він на мить заплющив очі, а потім тихо сказав:
— Дякую тобі… що ти поруч.
Коротка пауза.
— Хоч я і не найвродливіший чоловік. Можливо, ти заслуговуєш когось кращого, ніж я.
Дівчина  завмерла на секунду, але не зупинила рух руки.

Зоряна на мить зупинила рух руки у його волоссі.
Потім тихо сказала:
— Не говори так.
Коротка пауза.
— Ти не маєш бути “кращим для когось”. Ти маєш бути собою.
Владислав не відкривав очей одразу.
Але його обличчя трохи розслабилося, ніби ці слова зняли частину напруги.
— І я не поруч з тобою тому, що ти “ідеальний”, — додала вона тихіше. — Я поруч, бо я так хочу.

Владислав трохи мовчав, ніби підбирав слова.
— У чотирнадцять років… мені сподобалася одна дівчина. Її звали Таїсія.
Він ледь усміхнувся, але без тепла.
— Я зізнався їй. А вона… просто засміялася.
Коротка пауза.
— Сказала, що я страшний. Що навіть дзеркало мене, мабуть, боїться.
Він повільно вдихнув, не дивлячись на Зоряна Еларіс.
— Після цього я довго не наважувався говорити про те, що відчуваю.
— Боявся, що… знову буде так само.
Пауза стала довшою.
— А потім ти почала ставитися до мене інакше.

Він трохи повернув голову до неї.
— І я перестав боятися.
Ще мить тиші.
— Але все одно не був упевнений.
— А після того, як ти мене обняла… і поцілувала…
Він ледь видихнув.
— Я зрозумів, що більше не хочу це приховувати.

Вона слухала мовчки.
Вона не перебивала.
Не поспішала щось сказати одразу.
Коли він замовк, вона трохи нахилилася ближче і тихо промовила:
— Мені шкода, що з тобою так повелися.
Коротка пауза.
— Але це нічого не говорить про тебе.
Вона провела рукою по його волоссю повільніше.
— Це говорить тільки про них.
Владислав не відповів одразу.
Він просто залишився в її руках, не відвертаючись.

— І ти не маєш більше доводити, що ти “не такий”, — додала вона тихіше.
— Я ж це і так бачу.
Пауза.
— І я поруч не тому, що ти перестав боятися.
— А тому, що я хочу бути.

Дівчина ще кілька секунд гладить його по волоссю.
У кімнаті тихо.
Не незручно — спокійно.
Владислав не говорить нічого.
Він лише повільно закриває очі.
Наче вперше дозволяє собі просто… бути.
Його рука знаходить її руку на коліні.
Не міцно стискає — просто тримає.
Так, ніби перевіряє, що вона справді поруч.
Зоряна Еларіс не відсувається.
Навпаки, трохи переплітає пальці з його.
І вони залишаються так.
Без розмов.
Без пояснень.
Просто в тиші, яка вже не потребує захисту.