Глава 20

Дівчина сиділа за роботою і писала картину.
Пензель повільно ковзав полотном, і кімната здавалася спокійною, майже нерухомою.
Раптом вона відчула, як хтось підійшов ближче.
Владислав став поруч.
Його рухи були тихими, обережними. Він провів рукою по її обличчю — так, ніби переконувався, що вона справжня.
Вона не встигла нічого сказати.
Він нахилився і поцілував її.
Зоряна різко вдихнула.
І відкрила очі.
Темрява.
Тиша.
Лише рівне дихання поруч.

Владислав спав на своїй частині ліжка, спокійно, ніби нічого не відбувалося.
Зоряна Еларіс завмерла, дивлячись у темряву.
— Що це було… — тихо прошепотіла вона.
Сон ще тримався в пам’яті, занадто реальний, щоб просто його відпустити.
І від цього тиша в кімнаті стала зовсім іншою.

Він зранку пішов на роботу, як завжди — без зайвих слів і пояснень.
Зоряна Еларіс залишилася сама.
Спочатку день виглядав звичним: робота, фарби, полотно, звичні рухи пензля.
Але думки постійно поверталися до нього.
Вона ловила себе на тому, що відволікається.
Що зупиняє руку.
Що дивиться в одну точку довше, ніж потрібно.
І знову згадувала той сон.
Не як подію.
А як відчуття.
Вона намагалася переконати себе, що це просто випадковість.
Просто втома.

Просто уява.
Але це пояснення не працювало до кінця.
Бо чомусь саме сьогодні його відсутність відчувалася інакше, ніж зазвичай.
І тиша в домі була трохи… уважнішою до неї.

Владислав повернувся додому пізніше, ніж зазвичай.
Щойно він зайшов у дім, Зоряна Еларіс швидко підійшла до нього.
І раптом — обійняла.
Потім коротко поцілувала в щоку.
— Вітаю вас вдома.
Він завмер на секунду.
Погляд трохи змінився, але голос залишився спокійним:
— Що це було?
Вона ніби тільки тепер усвідомила, що зробила.
— Я пішла накривати на стіл…
І швидко відійшла. 

Вона сама не очікувала від себе такого жесту.
І це її налякало більше, ніж реакція.
“А раптом він зараз скаже, що я перейшла межу?”
“А раптом звільнить?”
Від цієї думки всередині стало холодно.
Владислав нічого більше не сказав.
Він пішов у ванну.
А Зоряна залишилася в тиші.
І ця тиша тиснула сильніше, ніж його погляд.
Вона швидко накрила на стіл.
Рухи були автоматичні. 

І майже непомітно для себе вона зайшла в кімнату і поклала валізу на ліжко.
“На всякий випадок.”
Двері ванної відчинилися.
Владислав вийшов і одразу помітив валізу.
— Ти кудись збираєшся?
Зоряна Еларіс завмерла.
— Ви ж… після моєї витівки, мабуть, мене тепер звільните…
Кілька секунд тиші.
Він подивився на неї спокійно.
— Ні, — сказав він рівно. — Мені сподобалося.

Вона ще не одразу повірила почутому.
— Це точно не жарт?
Владислав подивився на неї спокійно, без усмішки.
— Не жарт зовсім. Присядь.
Він зробив паузу, ніби підбирав слова.
— Давай поговоримо відверто. Думаю, досить нам прикидатися, ніби нічого не відбувається.
У кімнаті стало тихіше, ніж зазвичай.
Зоряна Еларіс повільно сіла, відчуваючи, як напруга повертається знову — але вже інша.
Не страх.
А очікування.

Він сів навпроти неї не одразу.
Кілька секунд він просто мовчав, ніби звик до думки, яку сам щойно озвучив.
Потім спокійно заговорив:
— Я звик тримати дистанцію з людьми.
Він коротко подивився на неї.
— І ти це, мабуть, помітила.
Пауза.
— Але з тобою це не працює так, як я звик.
Зоряна слухала, не перебиваючи.
Він продовжив, трохи тихіше:
— Те, що ти зробила сьогодні… і раніше… це виходить за межі того, як у мене зазвичай усе влаштовано.
Він на мить зупинився, ніби не хотів сказати зайвого, але продовжив:
— І я не збираюся тебе звільняти.

У кімнаті стало дуже тихо.
Вона ледь помітно розслабила плечі, сама того не усвідомлюючи.
А він додав уже рівніше:
— Просто я хочу, щоб ми більше не робили вигляд, що це лише робота.

Дівчина кілька секунд мовчала.
Його слова звучали інакше, ніж усе, до чого вона звикла.
Не наказ.
Не холодна оцінка.
А щось… відкрите.
Вона повільно видихнула і вперше не підбирала ідеальну фразу.
— Я… не робила це спеціально, — тихо сказала вона.
Пауза.
— Я просто…
Вона на мить замовкла, ніби сама себе зупинила.
— Я не знаю, чому так зробила.
Владислав уважно дивився на неї, не перебиваючи.

А вона продовжила вже чесніше, ніж планувала:
— Мені здалося, що це… нормально. Після всього, що було останнім часом.
Вона трохи опустила погляд.
— І я не хочу, щоб ви думали, що я тепер боюся залишитися тут.
Коротка пауза.
В кімнаті стало тихо, але не важко.
Швидше — уважно.

Хлопець мовчав трохи довше, ніж зазвичай.
Він не поспішав відповідати — ніби перевіряв не її слова, а власну реакцію на них.
Потім спокійно сказав:
— Я не думаю про тебе як про людину, яку можна “звільнити” за емоції.
Пауза.
— І точно не як про когось, хто просто працює тут.
Зоряна Еларіс підняла погляд.
Він продовжив, уже тихіше:
— Ти давно тут не “тимчасово”.
Ще одна пауза, коротка, контрольована.
— Просто я не звик це формулювати словами.

У кімнаті знову стало тихо.
Але тепер ця тиша не тиснула.
Вона ніби… тримала баланс.
Владислав відвів погляд убік і додав уже рівно:
— Тому не роби висновків, що тобі тут не місце.

Він на мить замовк, ніби сам зважував, чи варто це говорити.
Потім спокійно додав:
— І ще одне.
Він підвів на неї погляд.
— Називай мене на “ти”.
У кімнаті стало тихо.
Зоряна завмерла.
Це було просте речення.
Але воно ніби зрушило межу, яку вона навіть не встигла чітко побачити.
Вона повільно перепитала:
— На… “ти”?
Владислав ледь помітно кивнув.
— Так. Мені так простіше.

Вона злегка стиснула пальці.
Спробувала ще раз, майже пошепки:
— …ти.
І одразу відчула, як це слово звучить інакше, ніж у її голові.
Надто близько.
Надто особисто.
Він не посміхнувся, але в його погляді щось змінилося — ледь помітно, але уважно.
— Ось так, — сказав він рівно.