Глава 19

Зоряна прийшла до дядька.
У домі було тепло й спокійно. Всі зібралися за чаєм: Єва, Аліна, а Костя щойно пішов до друга в гості.
Вони сіли за стіл, як завжди, ніби нічого не змінилося.
— Як ви тут? — запитала Зоряна.
— Добре, живемо, працюємо, — відповіла Єва. — Алінка восени вже буде в академії вчитися.
— На кого ти будеш вчитися? — уточнила Зоряна.
— На психолога. Готуюся до іспитів, — гордо сказала Аліна.
Вона трохи усміхнулася і перевела погляд на Зоряну.
— А ти як, сестро? Не ображає тебе пан?
Зоряна  ледь похитала головою.
— Не ображає.
Аліна примружилася, уважно дивлячись на неї.

— Ти щось почервоніла… Закохалася в нього?
Зоряна на мить розгубилася.
— Дещо сталося… учора він подарував мені букет піонів. Сказав, що на знак вдячності.
Єва одразу фиркнула:
— Хай казки не розповідає. Закохався він у тебе. От мені Марк теж дарував квіти — казав, що за уроки математики, а потім раз і зізнався в коханні.
Аліна одразу пожвавішала:
— Ти допомагала йому з математики?
Аліна кивнула.
Зоряна трохи насупилася:
— Але у нас не вийде так, як з Марком… він же нічого прямо не сказав.
Аліна хитро усміхнулася:
— Приводь його до мене. Я поговорю. Якраз попрактикуюся в психології.
Єва одразу підняла брову:

— Ти ще не психолог. Краще йди готуйся до іспитів.

Владислав сидів у кімнаті, втома повільно накривала його після довгого дня.
Думки розпливалися, і на мить він навіть не помітив, як провалився у дрімоту.
І йому здалося, що двері відчинилися.
Увійшла Зоряна.
Він підвівся і, не вагаючись, обережно обійняв її.
— Я за тобою сумував, — тихо сказав він.
— Я теж сумувала, — почулося у відповідь.
Вони поцілувалися.
І в цей момент він раптом різко вдихнув.
Свідомість повернулася.
Владислав відкрив очі.
Тиша.

Порожня кімната.
Нікого немає.
Владислав на мить завмер, дивлячись у темряву, ніби ще не до кінця розрізняючи сон і реальність.
Зоряна ще не повернулася від дядька.

Через кілька хвилин дівчина повернулася додому.
Владислав почув, як відчинилися двері.
Вона зайшла, як завжди — трохи втомлена, але спокійна після дня у дядька.
— Я повернулася, — сказала вона.
Він підвів погляд.
І на мить у нього всередині з’явилося дивне відчуття.
Те саме, що було уві сні.
Те саме тепло.
І те саме бажання — щоб це не закінчувалося.
Він нічого не сказав одразу.
Лише на секунду затримав погляд на ній довше, ніж зазвичай.
А потім спокійно відповів:

— Добре.

Вона пройшла до кімнати, залишивши речі.
Владислав підвівся зі свого місця, ніби автоматично, коли побачив її.
На мить він зупинився поруч.
І в цю секунду в пам’яті знову спалахнув сон.
Той самий жест.
Те саме відчуття близькості.
Його рука майже піднялася.
Майже.
Але він вчасно зупинився.
Лише ледь помітно відвів погляд і зробив крок назад, повертаючи собі контроль.
— Як день у дядька? — запитав рівно.
Наче нічого не сталося.

Дівчина не одразу помітила цю коротку паузу.
— Нормально, — відповіла вона.
І почала розповідати дрібниці дня.
А Владислав слухав.
Але думки вже трохи збилися з ритму.
Бо межа між сном і реальністю стала занадто тонкою.