Глава 17

Увечері Владислав закінчив роботу пізніше, ніж зазвичай.
Він уже збирався додому, коли за вікном різко потемніло.
За кілька хвилин почалася злива, а потім — гроза.
Дощ бив по шибках так сильно, що вийти було майже неможливо.
Він на мить затримав погляд на вікні.
І спокійно зрозумів — сьогодні додому він не потрапить.
— Значить, залишаюсь, — тихо сказав він сам собі.
Він розвернувся і пішов у бік кімнати біля лабораторії — тієї, де інколи залишався на ніч після роботи.
Все було знайомо.
Але цього разу чомусь відчувалося інакше.

Зоряна помітила, що за вікном різко потемніло.
За кілька хвилин почалася гроза.
Дощ бив по шибках, вітер шумів так, ніби місто накрило хвилею.
Вона підняла голову.
І раптом зрозуміла:
Владислав ще не повернувся.
— Його немає… — тихо сказала вона сама собі.
У грудях неприємно стиснуло.
Вона підійшла до вікна і подивилася в темряву.
“Раптом він не встиг до дому?”
Ця думка з’явилася раптово і чомусь одразу стала надто реальною.
Зоряна на мить завмерла.
І вперше не просто чекала, як служниця.
А хвилювалася. 

Дівчина не могла заснути.
Грім розривав тишу за вікном, а блискавки на мить освітлювали кімнату.
Але справа була не тільки в грозі.
Вона переверталася в ліжку, знов і знов повертаючись думками до одного.
Владислав все ще не повернувся.
— Де він?.. — тихо прошепотіла вона в темряву.
Ця думка не давала спокою.
Раніше вона б просто чекала.
Але тепер чекання стало іншим.
Неспокійним.
Живим.
Ще одна блискавка освітила кімнату, і Зоряна сіла в ліжку.
Вона сама не одразу зрозуміла, чому їй так важко заспокоїтися.

І чому тиша в домі раптом здається надто порожньою.