Глава 15

Коли вони закінчили їсти, Владислав жестом покликав офіціанта і розрахувався.

Вони вийшли з кав’ярні й повільно рушили додому. Вулиці вже були тихими, і місто огортала вечірня прохолода.

Всередині було тихо.
Владислав зняв верхній одяг і вже звично попрямував до своєї частини кімнати.
Зоряна затрималася на мить.
— Вам чай зробити? — запитала вона.
Він зупинився.
Наче не очікував цього.
— Якщо не складно.
Це прозвучало не як наказ.
Як прохання.
Вона кивнула і пішла на кухню.
Через кілька хвилин повернулася з чашкою.
Він узяв її.
— Дякую.
І знову — коротко.
Але інакше, ніж раніше.

Дівчина зробила чай для нього і для себе.
Коли вона поставила чашки на стіл, Владислав тихо сказав:
— Дякую. Якщо тобі не важко, то посидь, будь ласка, поруч.
Вона на мить завмерла.
Це прозвучало не як наказ.
А як прохання.
— Добре, — відповіла вона і сіла поруч.
У кімнаті стало спокійніше.
І вперше за весь день тиша між ними не тиснула.

Він зробив ковток чаю і на мить подивився у чашку, ніби підбирав слова.
— Як тобі в мене працювати?
Зоряна Еларіс трохи здивувалася такому питанню.
— По-різному, — чесно відповіла вона. — Але… мені не важко.
Вона зробила паузу і додала тихіше:
— І ви не такі, як про вас говорять у місті.
Він на мить затримав погляд на ній.
— А що про мене говорять?
Вона трохи знітилася.
— Що ви жорсткий… і холодний.
Коротка тиша.
Владислав ледь помітно опустив погляд.
— Можливо, колись так і було.
Він зробив ще ковток чаю.
І більше нічого не додав.

Зоряна відповідала чесно, без прикрас, і це чомусь відгукнулося в ньому інакше, ніж зазвичай.
Він не одразу це усвідомив.
Лише відчув.
Щось всередині нього змінилося.
Непомітно.
Але відчутно.
Він перевів погляд на неї.
І вперше за довгий час не знайшов у собі бажання відсторонитися.

Владислав говорив спокійно, але без звичної відстороненості:
— Ти вибач, якщо щось не так. Я звик, що від мене йдуть. Ти єдина, хто поруч. Я помітив, що інколи твоя турбота виходить за обов’язки служниці. Дякую тобі за це.
Тиша після його слів стала щільною.
Зоряна Еларіс застигла з чашкою в руках.
Вона навіть не одразу зрозуміла, що має відповісти.
Такого вона не очікувала.
Від нього — тим більше.
Її погляд повільно піднявся.
— Я… — почала вона тихо, але замовкла, підбираючи слова. — Я просто… не вмію інакше.
Вона ледь опустила очі.
— Якщо комусь погано, я допомагаю.
Коротка пауза.
Він дивився на дивився на неї уважно, але без тиску.
І вперше його мовчання не було холодним.

Дівчина говорила тихо, але щиро:
— Ви не робите з себе когось іншого, ніж є. А ще добрий… коли я захворіла, мене лікували, а не звільнили, як пани, в яких я працювала до вас. І ви лікуєте інших. Помічаєте те, що інші пани в слугах не помічають.
Владислав на мить опустив погляд у чашку.
— Щодо того, що я не прикидаюся, ти помиляєшся, — сказав він спокійно. — Я тримаю свої емоції під суворим контролем. Лікувати — це моя робота й дар, який мені дістався від прабабусі.
Він зробив коротку паузу.
І додав уже тихіше:
— А тебе я помічаю, бо ти завжди поруч. Єдина людина поруч зі мною.
Тиша після цих слів стала іншою.
Не напруженою.
А надто тихою.
Зоряна відчула, як у неї на мить перехопило подих.

Вона не одразу змогла відповісти.
Бо ці слова звучали не як звичайна розмова.

На мить вона  завмерла.
Вона не одразу знайшла слова.
Зазвичай вона розуміла, як відповідати — як діяти, як допомогти.
Але зараз було інакше.
Владислав сказав це спокійно.
Без натиску.
Без очікування відповіді.
І саме це збивало з думок найбільше.
Вона опустила погляд на чашку, ніби шукала там правильну реакцію.
— Я… — тихо почала вона і замовкла.
Потім знову підняла очі.
— Я не звикла, коли мені так кажуть.
Коротка пауза.
— Але… дякую.

Її голос був тихим, але щирим.
І вперше вона відчула, що тиша між ними вже не порожня.

Дівчина 

сказала тихе “дякую”, і в кімнаті знову запанувала тиша.
Владислав на мить затримав погляд на ній.
І вперше за розмову не знайшов, що відповісти одразу.
Він повільно зробив ковток чаю.
— Тобі не обов’язково завжди це аналізувати, — сказав він спокійніше, ніж зазвичай.
Пауза.
Він підвівся.
— Пізно вже.
Його тон знову став звичним — рівним, стриманим.
Наче він повернувся у свою звичну роль.
Але рухи були трохи повільніші, ніж раніше.
— Можеш відпочивати.
Він уже хотів піти, але на мить зупинився.
І не обертаючись додав:

— І… не сприймай усе надто близько.
Після цього він пішов у бібліотеку. 

Вона залишилася сидіти з чашкою в руках.
Його слова не були холодними.
Але й теплими — теж ні.
І це залишило дивне відчуття, яке вона ще не могла пояснити.