Глава 14

Після того як стан хлопчика стабілізувався, Владислав ще деякий час тримав руку біля його грудей, перевіряючи дихання.
Лише коли переконався, що небезпека минула, він повільно відступив.
І тоді стало помітно — він виснажений.
Не різко, не показово.
Але глибоко.
Зоряна Еларіс одразу це відчула.
— Ви… використали силу? — тихо запитала вона.
Він на мить замовк.
— Так, — відповів просто. — Інакше б не встиг.
Погляд його став трохи темнішим, але спокійним.
— Коли стан важкий, одних засобів недостатньо.
Він зробив паузу, ніби вирівнюючи дихання.
— Це нормально.

Але вона бачила, що “нормально” для нього коштує дорого.

До вечора Зоряна відчула втому.
Завдань було більше, ніж зазвичай, і вона намагалася виконати все якнайкраще.
Владислав теж це помітив.
Коли вони вийшли з лабораторії й рушили додому, вже починало сутеніти.
Дорогою він сказав:
— Ще не пізно. Давай зайдемо в кав’ярню, поїмо.
Вона здивовано подивилася на нього.
— Ти втомилася, — додав він спокійно. — Готувати зараз буде важко.
Він сказав це так просто, ніби це звичайне рішення.
Але дівчина на мить затримала погляд.
Бо це вже було не просто про їжу.
А про турботу.

Вони зайшли в невелику кав’ярню.
Всередині було тепло й затишно. Кілька столиків, м’яке світло, тихі розмови.
Владислав обрав столик біля вікна.
— Сідай, — коротко сказав він.
Зоряна  сіла навпроти.
Це було незвично.
Не як удома.
Не як у лабораторії.
Ніби вони просто… двоє людей.
Він швидко зробив замовлення.
— Тобі що взяти?
Вона трохи розгубилася.
— Можна… чай і щось легке.
Він кивнув.
Коли їжу принесли, вони якийсь час мовчали. Але ця тиша вже не була напруженою.
Вона була спокійною.
— Ти сьогодні добре впоралася, — сказав Владислав.
Вона підняла погляд.
— Дякую.
Коротка пауза.
— Це було складніше, ніж удома.
— Це інша робота, — відповів він. — І відповідальність інша.
Вона кивнула.
— Але мені було цікаво.
Він на мить затримав погляд.
— Я помітив.
Вона ледь посміхнулася.
Знову тиша. І раптом вона зрозуміла, що не хоче, щоб цей момент закінчувався.
А Владислав подумав, що йому… спокійно.
І це було незвично.

Вони ще не встигли закінчити вечерю, як повз їхній столик пройшла жінка.
Вона раптом зупинилася.
— Це ж ви… — сказала, придивившись до Владислав. — Дякую вам.
Він трохи нахилив голову.
— За що?
— Ви лікували мого брата взимку. Лікарі не давали шансів… а він зараз уже ходить.
Вона говорила швидко, з хвилюванням.
— Ми вам дуже вдячні.
Владислав лише коротко кивнув.
— Я просто зробив свою роботу.
Жінка ще раз подякувала і пішла.
Настала тиша.
Зоряна Еларіс дивилася на нього інакше.
Не так, як раніше.
Після слів жінки запала коротка тиша.
Зоряна  дивилася на нього інакше.
— Ви… багатьом допомогли? — тихо запитала вона.
Владислав на мить затримав погляд.
— Не всім, — відповів спокійно. — Але тим, кому зміг.
Пауза.
Він опустив погляд на стіл.
І вже за секунду сказав іншим тоном:
— Ти майже не їси. Не сподобалося?
Вона трохи розгубилася від такої різкої зміни.
— Ні, дуже смачно.
Він кивнув і сам узявся за їжу.
Наче нічого й не було.
Але Зоряна ще якийсь час мовчала.
Бо зрозуміла — він не хоче про це говорити.
І не через байдужість.
А тому що не звик, щоб його хвалили.