Глава 13

Зоряна знову підняла погляд.
І в цей раз не встигла відвести його.
Владислав це помітив.
— Тобі цікаво, що я роблю?
Вона трохи розгубилася.
— Так… але я не хотіла заважати.
Він на мить затримав погляд, ніби щось зважував.
Потім сказав спокійно:
— Підійди.
Вона підвелася і обережно підійшла ближче.
— Це настій, — пояснив він, показуючи на колбу. — Для зниження температури. Я роблю його для пацієнта.
Він говорив коротко, але вже не відсторонено, як раніше.
— Бачиш ці трави? — він кивнув на стіл. — Якщо додати трохи пошкоджених, ефект буде слабший.

Вона уважно слухала.
І вперше відчула, що він не просто дає їй завдання.
А пояснює.

— Коли я в березні захворіла, ви використовували ці ж трави?
Зоряна  подивилася на нього уважніше.
— Так, — коротко відповів Владислав.
Вона на мить затримала погляд на рослинах.
— А як вони називаються?
Він узяв одну з них у руки.
— Це звіробій, — сказав спокійно. — А це м’ята. Вони знижують температуру і заспокоюють.
Він говорив так, ніби пояснював щось просте, але важливе.
— Є ще інші складники, але ці — основа.
Дівчина  уважно слухала, намагаючись запам’ятати.
Тепер її завдання вже не здавалося просто перебором трав.
Воно мало значення.

— А ви кожного дня п’єте м’яту? — запитала Зоряна.
Владислав ледь посміхнувся.
— Чому ти так вирішила?
— Ви такий спокійний.
Він на мить затримав погляд на ній.
— Це не через м’яту, — сказав тихо. — Це звичка.
Коротка пауза.
— Інакше тут не можна.
Він знову повернувся до роботи.
Посмішка зникла так само швидко, як і з’явилася.
Але дівчина кілька секунд дивилася на нього.

Раптом двері різко відчинилися.
У лабораторію зайшла жінка, тримаючи на руках хлопчика.
— Допоможіть, будь ласка… йому дуже погано…
Зоряна Еларіс різко підвелася.
А Владислав уже був поруч.
— Покладіть його сюди, — сказав він спокійно, але швидко.
Жінка виконала.
Хлопчик важко дихав, обличчя було блідим.
Владислав одразу почав огляд.
Його рухи були чіткими, без жодної метушні.
— Зоряно, вода, — коротко сказав він.
Вона навіть не встигла подумати — просто виконала.
— Чиста тканина.

Вона подала.
Він працював швидко, але впевнено.
Ніби знав, що робити ще до того, як жінка зайшла.
Зоряна Еларіс стояла поруч, допомагаючи, і вперше бачила його таким.
Не просто спокійним.
А сильним.
Зосередженим.
І… потрібним.
Він не сумнівався.
Не вагався.
І в цей момент вона зрозуміла, що люди приходять до нього не просто так.

Цілитель деякий час працював над хлопчиком, не відволікаючись.
Його рухи стали повільнішими, але точними.
Потім він випростався.
— Все, — сказав спокійно.
Жінка різко вдихнула:
— Він… буде жити?
— Так, — коротко відповів він. — Але йому потрібен відпочинок і ліки. Я запишу, що приймати.
Він уже дістав папір і швидко почав писати.
Зоряна видихнула лише тоді, коли почула це “так”.
Хлопчик ще дихав важко, але вже рівніше.
Його стан більше не виглядав таким критичним.
Вона подивилася на Владислава по-іншому.

Не як на замкненого чоловіка.
А як на того, хто щойно повернув когось із межі.