Глава 11

Владислав сидів і читав книгу.
Сторінки перегорталися одна за одною, але думки вже не трималися за текст.
Раптом поруч хтось сів.
Він не одразу підняв погляд.
Зоряна Еларіс.
Вона була надто близько.
Ніби це було звично.
Ніби так і мало бути.
Вона обійняла його.
І він не відсторонився.
Навпаки.
Мить — і між ними не залишилося відстані.
Вона поцілувала його.

Він різко відкрив очі.
Тиша.
Жодного руху поруч.
Це був сон.
Владислав кілька секунд просто дивився перед собою, намагаючись зрозуміти, чому це здалося таким… реальним.
Дивно.
Чому саме таке?
Він сів.
Тихо одягнувся, не створюючи зайвого шуму.
До роботи ще було дві години.
Він вийшов із дому.
Свіже повітря вдарило в обличчя.
Прогулянка зараз точно не завадить.
Але думка про сон нікуди не зникла.

Дівчина прокинулася — і одразу помітила, що в домі тихо.
Владислав уже не було.
Вона не здивувалася — він часто йшов рано.
Тому просто підвелася й почала свій звичний ранок.
Прибрала, розібралася з дрібними справами по дому, перевірила все необхідне.
Коли робота була зроблена, вона дістала матеріали для замовлення подруги.
І зосередилася на малюванні.
У кімнаті стало тихо по-іншому — не порожньо, а зосереджено.
І час ніби трохи сповільнився.

— А хто це на портреті?
— Моя подруга. Ми з нею зустрічалися вчора.
Владислав нічого одразу не сказав.
Але в думках мимоволі повернувся до вчорашнього вечора.
Коли він прийшов додому й помітив, що її немає, з’явилося незвичне напруження.
Навіть не страх — радше різке, неприємне порожнє відчуття.
Він подумав, що вона могла піти так само, як інші.
Просто зникнути з його дому, як це вже колись було зі слугами.
Але коли вона повернулася…
Це відчуття зникло так само раптово, як і з’явилося.
І замість байдужості, яку він відчував до інших, прийшло щось інше — спокій.
Він тоді не надав цьому значення. 

Просто відмітив для себе і відкинув думку.

Дівчина  вже складала фарби після роботи над портретом, коли Владислав раптом заговорив:
— Зоряно, завтра я хочу піти в одне місце. Піди, будь ласка, зі мною.
Вона підняла погляд.
— Куди саме?
Він на мить замовк, ніби не одразу вирішив, як пояснити.

— У місце, пов’язане з роботою. Мені потрібна допомога.

— Я вам допоможу, звісно.
Вона відповіла без вагань, ніби це було щось звичне.
Він на мить затримав погляд, але нічого не додав.