Глава 10

Художниця виконала прохання і намалювала кота за фото.
Владислав нічого особливого не сказав одразу, але було видно — йому це приємно.
Після цього вона, як зазвичай, закінчила всі справи по дому і вийшла до міста, щоб купити продукти та все необхідне для господарства.
Вулиці були звичні, шумні, живі — зовсім інші, ніж тиша в домі.
Раптом вона почула знайомий голос.
— Зорянко, привіт! А що це ти в гості не приходиш?
Дівчина обернулася і впізнала давню подругу.
— Я працюю в цій частині міста і живу в пана, додому буваю не часто.
— Слухай, а давай посидимо в кав’ярні разом. Тобі буде зручно за годину?

Після того як Зоряна зробила покупки і занесла все додому, вона переодяглася в синю сукню.
Це було незвично — не робочий одяг, не чорна сукня служниці.
Вона вийшла з дому і попрямувала до кав’ярні.
Червона троянда вже чекала на неї.
Ліля сиділа за столиком біля вікна.
— Лілю, як у тебе справи? — запитала Зоряна, сідаючи.
Вона замовила морозиво, а Ліля — латте.
— Я дописую книгу, — сказала Ліля з легкою усмішкою. — Видавництво Перо й папір погодилося її видати.
— То скоро можна буде придбати книгу Лілія Серпень?
— Так. Тобі я подарую з авторським підписом.

— Хтось уже читав чернетку?
— Мія була моєю бета-рідеркою. Хоч і сестра, але ставилася до тексту, як до чужого.
Ліля зробила ковток латте і продовжила:
— Вона ще працює з іншими авторами. Двоє вже видали книги. Мою скоро видадуть, а одна тільки почала писати перший роман.
Зоряна Еларіс слухала і ловила себе на думці, що цей світ — розмови, кав’ярні, книги — ніби трохи віддалився від неї за останній час.
Але не зник.

— А у кого Мія була бета-рідером?
— У Аврори 

Грейн та Мар'яна Тосе.
— Аврора Грейн видала книгу про подорожі в часі, “Маргін”, це її перший роман, я його читала, — сказала Зоряна. — А у Мар’яни Тосе є два романи: “Три троянди” та “Вони були колись”. Вона була бета-рідером для обох?
— Тільки для “Три троянди”.
Ліля зробила ковток латте і трохи усміхнулася:
— До речі, як твоє життя? Ще пишеш картини?
— Так.
— Можна в тебе замовити свій портрет?
— Звісно, можна.
— За яку ціну?
— Я зроблю безкоштовно.

Ліля одразу похитала головою:
— Не можу так. Давай хоча б за двадцять міолів.
— Ти моя подруга…
— За витрачений час і матеріали я заплачу, — перебила вона. — І не сперечайся.
— Тільки сріблом, — тихо сказала Зоряна.
— Та ні. Я платитиму золотом.
Вона усміхнулася, але в її голосі була твердість.
Потім трохи нахилилася вперед:
— А в кого ти працюєш?
— У Владислава Дорідного.
Усмішка Лілі зникла.
— У них же репутація жорстких і безжальних людей.
— Владислав мене не ображає, — спокійно відповіла Зоряна.

Ліля подивилася уважніше:
— Дивись… будь обережна.
Вона підвелася:
— Мені вже час іти.
Зоряна залишилася сидіти ще кілька секунд, дивлячись у вікно.
Слова подруги чомусь не виходили з голови.

Зоряна повернулася додому й одразу помітила, що двері відімкнені.
Отже, Владислав уже вдома.
Вона зайшла тихо.
У кімнаті було спокійно — він сидів і читав книгу.
Раптом підняв очі.
— О, ти повернулася. Можна запитати?
Вона трохи напружилася, ніби вже знала, про що йтиметься.
— Якщо хочете запитати, де я була, то я зустрічалася з подругою. Не лайтеся, будь ласка. Я не планувала зустріч… ми давно не бачилися.
Він подивився на неї спокійно.
— Я й не збирався тебе лаяти.
Коротка пауза.
— А запитати я хотів… чи вмієш ти пекти пиріжки.
Вона навіть трохи розгубилася від такої зміни.
— Умію.
— Тоді, будь ласка, приготуй завтра.
Він знову опустив погляд до книги, ніби нічого особливого не сталося.
А вона ще кілька секунд стояла на місці, відчуваючи, як напруга повільно зникає.
Розмова виявилася зовсім не такою, як вона очікувала.