Глава 7

Настав травень.
Повітря стало теплішим, і в домі з’явилося більше світла, але звичний ритм не змінився.
Зоряна Еларіс після роботи деякий час мовчки збиралася з думками, а потім вирішила попроситися до дядька.
Владислав вислухав її спокійно.
— Добре, — сказав він коротко.
Без зайвих запитань і без уточнень.
Вона відчула, що це рішення для нього не має значення, але все одно чомусь запам’яталося.
Наступного дня вона готувалася до поїздки, ніби це була звичайна справа.
І все ж у цій звичайності було щось нове — коротка зміна у звичному порядку речей.

Племінниця приїхала до дядька.
У невеликому саду вже було тепло. Єва накрила стіл, і все виглядало просто, по-домашньому.
Мирослав спокійно сидів поруч.
— Дядьку, а де Аліна й Костя? — запитала Зоряна.
— Аліна на заняттях з музики, у вчительки. Вона займається приватно. А Костя пішов до друга. У нас сьогодні з Євою вихідний, — відповів він.
Єва глянула на Зоряну:
— А хто той пан?
— Владислав Дорідний, — відповіла вона.
Єва трохи здивовано нахилила голову.
— Він лікував мене, коли я хворіла. Талановитий цілитель… тільки дійсно дивний. Та й Дорідні така сімейка… не дивно, що він такий.
Мирослав зітхнув:
— Вони відкинули його.

Зоряна підвела погляд:
— Вони його ніби зовсім не приймають.
— Вони цінують тільки сильних і не пошкодують навіть свого, якщо він “не такий”, — спокійно сказав Мирослав. — Про це багато хто в місті знає.
Тиша трохи затягнулася.
Єва змінила тему:
— А як у тебе справи?
— Я працюю в одного пана.
— Хоч не ображає тебе? І платить вчасно? — запитав Мирослав.
— Ні, не ображає. Дивний трохи… але без образ, — відповіла вона.
Вона сказала це спокійно, але в голові чомусь затрималося те, що вона почула про його сім’ю.

Коли Зоряна  поверталася додому, вечір уже опускався на Теомфіс.
Дорога здавалася довшою, ніж зазвичай.
Слова Мирослав і Єва ще звучали в голові уривками, змішуючись між собою.
“Відкинули…”
“Цінують тільки сильних…”
Вона не знала, чому це чіпляє більше, ніж мало б.
Коли будинок з’явився попереду, він виглядав таким самим, як і завжди.
Великий, тихий, закритий.
Вона зайшла всередину.
У домі було світло.
І звична тиша.
Владислав був вдома.
Він сидів так, ніби нічого не змінилося за її відсутність.
Лише коротко підвів погляд, коли вона з’явилася.

— Ти повернулася, — сказав він рівно.
Не питання. Констатація.
Зоряна Еларіс кивнула.
— Так.
Вона пройшла далі, відчуваючи, як щось у звичному ритмі дому знову стає на місце.
Але тепер це “на місце” чомусь відчувалося інакше, ніж раніше.